Лекція 2. Становлення і розвиток наукового стилю української мови

Науковий стиль сучасної української мови почав формуватися ще в давній книжній українській мові за зразками і під впливом грецької і латинської мов (латина на той час була мовою наук усієї Європи). Частково науковий стиль формувався з власне українських мовних засобів шляхом спеціалізації їх вжитку і термінологізації значень. Хоч «наука» Київської Русі була популяризаторською, все ж вона мала істотне значення для становлення наукового стилю української мови. Визначними творами наукової літератури того часу були історичні переклади, зокрема переклад світової історії Іоана Малали (VI ст.), що являв собою історію Давньої Греції, Риму та Візантії; «Хроніка»Георгія Многогрішного, в якій йдеться про історію Візантії. Елементи наукового викладу є і в «Ізборнику» Святослава (1073). Крім історичних творів, у X–XI ст. були поширені й природничі. Це насамперед «Шестодневи» – виклад природознавства у формі коментаря до історії шести днів творення світу. Популярним тоді був «Фізіолог» – збірка оповідань про навколишній світ. Науковий характер мав також збірник сентенцій знаменитих людей «Бджоли» та ін.

У XVI-XVII ст. наукові книги готувалися і видавалися українськими вченими в Острозькій академії, Львівському братстві, Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській лаврі та в інших навчальних закладах, братствах, монастирях України. У Києво-Могилянській академії, наприклад, було розроблено теорію онтології терміна, виділено властивості наукових номінацій.

Відсутність українських наукових установ та вищих навчальних закладів в Україні у часи бездержавності, постійні заборони урядів різних держав викладати українською мовою і друкувати книги негативно позначилися на розвитку наукового стилю. Тільки у середині XIX ст. почав формуватися науковий стиль нової української мови у своєму науково-популярному різновиді.

Сподвижниками загальнонаціональної наукової мови в Україні були Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Іван Огієнко, Михайло Грушевський, Агатангел Кримський, Борис Грінченко, Олена Курило та ін. Ці вчені вважали, що створення наукової української мови є цілком закономірним і неминучим процесом у розвитку літературної мови.

Журнал «Основа» та заснована в 1868 р. «Просвіта» були першими і на той час єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців. У 1873 році було засноване у Львові Товариство ім. Т. Шевченка, перетворене в 1892 році з літературного товариства, яким воно було спочатку, на товариство суто наукове. Завданням цієї нової наукової установи, що перебувала поза межами впливу російської цензури, було об’єднання українських наукових сил з усіх українських земель і тих, що працювали на чужині, для вільної наукової співпраці рідною мовою. Утворення Наукового товариства ім. Т. Шевченка означало новий етап у розвитку української науки, тому що вперше було створено організацію всеукраїнського значення, яка охоплювала різні галузі науки. Утворився український науковий центр для всіх ділянок науки. Наукове товариство ім. Т. Шевченка отримало змогу довершити працю попередніх поколінь українських науковців: за допомогою об’єктивних даних довести окремішність українського народу і його культури. У науковому світі Наукове товариство ім. Т.Шевченка здобуло статус нетитулованої української академії наук. Основним періодичним науковим виданням товариства були “Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка”, в яких друкувалися матеріали до української номенклатури і термінології в галузі медицини, математики, фізики, хімії, географії. Позитивну роль у розвитку наукового стилю української літературної мови, у формуванні національної наукової термінології відіграли наукові праці І. Верхратського, І. Франка, М. Грушевського, М. Драгоманова та інших учених, згуртованих навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

У 1939 р. діяльність Товариства імені Тараса Шевченка в Україні припинилася, але продовжилася за кордоном (Париж, Нью-Йорк, Торонто), де воно пропрацювало 50 років. У 1988 р. Наукове товариство імені Тараса Шевченка повернулося до Львова. Усебічний і широкий ренесанс української національної культури, як відомо, розпочався з відродження української державності в 1917 році. Український народ створив свою республіку – УНР, в якій уперше українська мова була проголошена державною. Ця доба в Україні характеризувалася небувало інтенсивним розвитком науки, культури, які потребували свободи висловлювання рідною мовою. На жаль, УНР проіснувала недовго. В Україні було встановлено радянську владу, але, незважаючи на це, українське відродження ще певний час тривало.

Наукова праця проводилася як у ВУАН, так і в інших науково-дослідних установах, серед яких слід відзначити Інститут ім. Шевченка у Харкові, Український науковий інститут книгознавства у Києві, Український науково-дослідний інститут педагогіки в Харкові та інші. Але, як відомо, декретом 1923 року про українізацію не було відразу знято всі мовні проблеми. Залишилася необхідність боротися за сфери функціонування української мови, потрібно було проводити дискусії щодо питань усталення літературних норм, переборювати успадковане з попередніх часів сприйняття її як “мужицької”.

Головну увагу мовознавці 20–30-х років звернули на питання літературних норм: орфографічних і орфоепічних, граматичних і лексичних. Розпочався процес дерусифікації української мови. Основою цього процесу було розв’язання багатьох питань граматики української літературної мови у працях мовознавців тих років. Процес становлення норм наукової мови відзначався тенденцією до відображення специфіки української мови, відбувався в напрямі усталення в ній морфологічних і синтаксичних структур, властивих загальнонаціональній українській мові. Як відомо, проти конструкцій, спільних в українській мові з російською, виступали мовознавці О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий, М. Осипов, С. Смеречинський та інші.

Часи української державності викликали потребу цілої низки практичних словників, особливо словників російсько-українських і українсько-російських, мовних порадників і правописних словників, які повинні були зафіксувати ті величезні зміни, що відбулися в українській мові з початку ХХ століття: “Російсько-український словник” за редакцією А. Кримського (1924-1933 рр.), “Правописний словник” Г. Голоскевича (1930 р.), словники з природничої термінології (Х. Полонського, 1928 р.), математики (Ф. Калиновича й Г.Холодного, 1925-1931 рр.), астрономії, геології (П. Тутковського, 1923 р.), біології (С. Пакочіні, 1931 р.), економічної термінології (Г. Кривченка й В. Ігнатовича, 1930 р.), хімії (О. Курило, 1925 р.), фізичної термінології, механіки (Т. Секунди, 1925 р.), військової термінології (С. і О.Якубських, 1928 р.), такі технічні словники: “Російсько-український технічний словник” В. Дубровського (1926 р.), “Словник технічної термінології з російським покажчиком” М. і Л. Дарморосів (1927 р.), “Словник технічної термінології. Комунальне господарство” І. Туркала і В. Фаворського (1927 р.), “Словник технічної термінології. Загальний” І. Шелудька і Т. Садовського (1928 р.), “Словник технічної термінології. Електротехніка” І.Шелудька (1928 р.), “Словник технічної номенклатури. Мануфактурні виробництва” Ф.Лоханька (1928 р.), “Словник будівельної термінології” С. Булди (1930 р.), “Практичний словник виробничої термінології” І. Шелудька (1931 р.), “Радіословник українсько-російський” І. Шелудька (1932 р.) та інші. Ці словники, звичайно, різнилися і своїм науковим потенціалом, і спрямуванням. Це залежало насамперед від ставлення їх авторів до поширених тоді настанов щодо їх укладання, сприйняття і практичної реалізації, зокрема, настанов ІУНМ. Видання словників сприяло уніфікації термінів, виробленню єдиних принципів їх укладання, свідчило, з одного боку, про значний розвиток лексикографії як науки в цілому, а з другого, - про велике піднесення у формуванні українських терміносистем.

Досить поширеними були випадки, коли у текстах на позначення одного поняття використовувалися два слова і обидва подавалися у різних словниках (циндра і залізина, струм і пруд, вібловий і циліндричний, в’язкість і чіпкість тощо); коли два слова на позначення одного поняття подавалися одразу в одному словнику (течиво і рідина, аркуш і лист, справилля і комплект, каблучка і кільце тощо); коли з двох слів на позначення одного поняття одне слово не було зафіксоване в аналізованих словниках, хоча ним активно послуговувалися в текстах (шліхва, вакуум тощо).

У більшості випадків на позначення одного поняття словники пропонували два слова і більше, але в текстах використовувалося тільки одне з запропонованих слів. Звичайно, не всі (приблизно до 40%) із запропонованих словниками термінів стали з часом активно вживатися в українській мові, зокрема, в сучасних терміносистемах. Але, пропонуючи їх, науковці того періоду надавали перевагу суто українським термінам через прозорість їхньої внутрішньої форми, відповідність вимогам точності і легкозрозумілості. Терміни, зібрані у словниках 20 - 30-х років, потребували ще серйозного обговорення, що цілком усвідомлювали їх автори і прагнули цього.

Таким чином, науково-технічні тексти цього періоду, активно формуючись і розвиваючись, стають однією з важливих складових у подальшому розвитку наукового стилю в цілому.

У 20 – 30-ті роки далеко не однозначно розв’язувалося в українській мові, зокрема, питання про активні дієприкметники. Ряд мовознавців (наприклад, М.Сулима, О.Курило, С.Смеречинський) повністю заперечували право на вживання в українській літературній мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, незадовольняючий, керуючий); заперечувалися вони в багатьох посібниках з української мови, що тоді з’являлися друком. Учені вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, обслуговний, затискний, захопний, швидкорізальний тощо; або пропонувалося замінювати активні дієприкметники описовими конструкціями. В таких реченнях перевага надавалася займенникові що як єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській мові.

Однак зауважимо, що П.Бузук і деякі інші мовознавці доводили, ніби без активних дієприкметників українська мова обійтися не може. У другій половині 30-х років ця думка переважала: в українській науковій мові знову поширилися активні дієприкметники (прилягаючі, обслуговуючий, падаюча, зростаюче, посилюючий), які збереглися й до сьогодні. Але ще деякий час у науково-технічних текстах паралельно функціонували активні і пасивні форми дієприкметників та описові конструкції: стискуючий, розтягуючий – натоплений; легіруючий – легірований; зварюючий – що зварює конструкції, обертаючий – що обертає вал.

Невластивими українській мові мовознавці тих років вважали і віддієслівні іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переналадка, посадка, перевозка, переплавка, сушка, правка, чистка, доставка тощо), хоч у ті роки вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники присутні у всіх слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові того періоду, особливо в сфері термінологічної лексики, розцінювалося мовознавцями як наслідок негативного впливу російської мови; їх рекомендувалося заміняти на іменники з суфіксом -ання (-яння) (доставляння, трактування, копання, відмивання, відкочування) або безсуфіксні іменники (перевіз, розтяг, навар, похід, вичерп, розпоряд).

Майже не вживалися на той час в українській мові термінологічні прикметникові форманти -подібний та -видний. Рекомендувалися суфікси -уват-, -аст-, -ист-: віялкуватий, клинуватий, краплюватий, крапчакуватий, порошкуватий, крапчастий, краплистий. У другій половині 30-х років ці форми повністю замінилися іншими: віялоподібний, клиноподібний, краплеподібний, пунктироподібний, порошкоподібний, хоча такі форми вживалися в науково-технічних текстах паралельно з першими і раніше (замкоподібний, трапезоїдальний – стеблуватий, дудкуватий, конусуватий, кружілястий, кружалуватий, вилкуватий). Мовознавці здебільшого рекомендували обмежувати використання іменників з суфіксами -ч- , -чик-, -щик- (передача, покажчик, мурівщик), прикметників з суфіксами -очн(ий), -ечн(ий), -альн(ий) (перевірочний, зварочний, копієчний, обертальний, пірамідальний, пропорціональний, інструментальний), які поширилися у другій половині 30-х років.

Через хиткість термінологічних норм у науково-технічних текстах 20 – 30-х років спостерігалося паралельне вживання суфіксів -ов-, -аль-, -ич-, -н-: чотиритактовий, циліндровий, машиновий, квадратовий, інструментовий, мосяжовий, обертовий, транспортовий – обертальний, переміщальний, циліндричний, транспортний.

У реченнях з порівняльним значенням перевага надавалася подвійному сполучнику що - то: “Що нижча температура охолоджувальної рідини, то сильніша її гартувальна здібність”, а не чим - тим, усталеному й унормованому пізніше. На межі 20 – 30-х років розвиток української науки був припинений, а з середини 30-х років відбувся наступ на українські наукові установи та їх працівників. З часом старі кадри української науки, за винятком поодиноких постатей, були знищені. У другій половині 30-х років відбувалося інтенсивне проникнення російської лексики, граматичних і синтаксичних форм в українську літературну мову, зокрема, і в науковий стиль. Наприклад, повністю усуваються розходження у вживанні категорії роду спільних з російською мовою іменників іншомовного походження: бензина – бензин, метода – метод, табеля – табель, силюета – силует, шлюза – шлюз, класа – клас, аналіза – аналіз, багета – багет, еліпса – еліпс, синтеза – синтез, програм – програма і т. ін. Характерним явищем тогочасного синтаксису наукової мови було розширення функцій прийменника по з формами іменників у місцевому відмінку, що пояснюється впливом російської мови, наприклад: підручник по математиці, словник по комунальному господарству, посібник по діловодству, лекція по ботаніці та інші.

Так було започатковано процес русифікації української наукової мови, що тривав понад п’ятдесят років і який настільки негативно позначився на свідомості багатьох українців, що й зараз, майже через десять років незалежності і самостійності, російська мова продовжує панувати у всіх сферах буття, а українські словники так і продовжують калькування: учбовий – хоч треба навчальний; додержуватись – хоч треба дотримуватись; обумовлений – хоч треба зумовлений і под.

Це ніяк не сприяє мовному національному відродженню, тому сьогодні, маючи приклад 30-х років, слід досить серйозну увагу приділяти розвитку української термінології на власному ґрунті, звичайно, залишаючи усталені, загальновживані й загальноприйняті назви.

Наприкінці XXст. З утвердженням незалежності України, з прийняттям Закону про мови, яким за українською мовою визнано її статус державної, почався процес оздоровлення науки, наукової термінології, збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами і терміносполученнями.

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрити сутність зв’язків наукового стилю мови з іншими стиля мовлення.

2. Підготувати доповідь на тему: «Формування української наукової термінології».

3. Обґрунтуйте, яким мовознавчим термінам надається перевага – запозиченим чи власним?

4. Зробити реферативний огляд наукових статей з проблем становлення і розвитку наукового стилю української мови (ХVІІ-ХХ ст.).

Рекомендована література

1. Онуфрієнко Г. С. Науковий стиль української мови: навч. посібн. / Г. С. Онуфрієнко. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 312 с.

2. Сучасна українська мова: підручник / [О.Д. Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.]; за ред. О.Д.Пономарева. – 2-ге вид., перероб. – К.: Либідь, 2001. – 400 с.

3. Український правопис / Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України, Ін-т укр. мови НАН України. – К. : Наук. думка, 2007. – 288 с.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення / С.В.Шевчук. – К.: “ЛІТЕРА”, 2000 – 480 с.

5. Ющук І.П. Українська мова: підручн. для студ. філолог. спец. вищ. навч. закладів / І. П. Ющук. – К.: Либідь, 2003. – 640 с.

Тема 3

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Практичне заняття 1	\|	Лекція 3. Композиційно-змістовий аналіз наукового джерела

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.