• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекції по трудовому праву України 2 страница

Найнижчий щабель в ієрархії нормативних актів з тру­дового права займають локальні, але вони складають най­більшу частину в системі трудового законодавства Украї­ни. Суть їх у тому, що вони розвивають, уточнюють за­гальні законодавчі норми, конкретизуючи їх з врахуван­ням реальних можливостей і умов окремого підприєм­ства, установи чи організації. Врахування реальних мож­ливостей і умов означає встановлення в локальних нор­мативних актах додаткових порівняно з законодавством трудових і соціально-побутових пільг для працівників за рахунок власних коштів, матеріальне заохочення праців­ників, які обслуговують трудовий колектив і не входять до його складу. Тому юридична сила локальних норма­тивних актів обмежується тільки підприємством, на яко­му вони прийняті.

Характеристика локальних нормативних актів вже час­тково давалась в главі 1, де йшла мова про локальний метод регулювання трудових відносин. Тут залишається лише вказати на основні види локальних нормативних актів. В першу чергу це колективні договори. До колектив­них договорів включаються інші види локальних норма­тивних актів: положення про форми, системи та розміри оплати праці працівників, конкретні розміри тарифних ставок і окладів, положення про преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік, правила внутріш­нього трудового розпорядку, план заходів щодо охорони праці. Як видно, локальні нормативні акти приймаються з питань практично всіх інститутів трудового права. Більш детально кожен із них буде розглянуто у відповідних гла­вах особливої частини підручника.

Характеризуючи систему трудового законодавства, слід обов'язково вказати на дво- і багатосторонні договори і угоди України з іншими державами. Визнання того, що вони є частиною національного трудового законодавства України, містить ст. 9 Конституції. Вони є результатом спільної нормотворчості двох чи більше держав, зацікав­лених у взаємному врегулюванні питань трудового законодавства. Практика такої діяльності підтверджена бага­тосторонніми угодами в рамках Співдружності Незалеж­них Держав за участю України. Крім того, Україна підпи­сала низку угод з іншими країнами світу, наприклад з Соціалістичною Республікою В'єтнам про взаємне пра­цевлаштування громадян. Співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавства України з цього питання визначається статтею 8-1 КЗпП України. В ній сказано, що якщо міжнародним договором або угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

В систему нормативних актів про працю не входить су­дова практика, оскільки вона не створює нових право­вих норм, а лише виносить рішення з приводу правиль­ності тлумачення нормативних актів, правильності їх за­стосування, їх відповідності конституційним нормам. Однак, виконуючи цю функцію, вона суттєво впливає на регулювання суспільних трудових відносин. 1 в цьому плані дуже важливими є керівні роз'яснення Верховного Суду України. Вони є результатом аналізу і узагаль­нення практики застосування правових норм. З одного боку, вони направлені на запобігання недолікам і поми­лкам при вирішенні аналогічних справ, в основі яких лежить неправильне чи неповне розуміння органами су­дочинства правових норм, і тим самим сприяють удос­коналенню судочинства. З іншого, пояснюючи, як треба розуміти ту чи іншу норму, сприяють її правильному за­стосуванню.

Тема 3. Джерела трудового права України

1. Конституція України — основне джерело трудового права

Найважливіший закон нашої держави — це Конститу­ція, яку ще називають Основним Законом. Вона має най­вищу юридичну силу, і її норми є нормами прямої дії.

Всі закони і правові акти, застосовувані в Україні, прий­маються на основі Конституції і не повинні суперечити їй. Тому природно, що Конституція є основним джере­лом трудового права України і навколо її положень роз­робляються правові норми трудового законодавства.

Встановлюючи основоположні засади формування і дії трудового права, Конституція наповнює його своїм змістом і при цьому виходить з того, що «людина, її життя і здоров'я... визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст.З). Конкретні норми трудового права з пи­тань регулювання суспільних трудових відносин основу­ються на конституційних нормах про те, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, що кожна люди­на має право на вільний розвиток своєї особистості, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Законодавчі норми різних галузей права: цивільного, господарського, адміністративного і трудового також — базуються на тому, що кожен має право володіти, кори­стуватися і розпоряджатися своєю власністю, кожен має право реалізувати свою здатність до праці зайняттям підприємницькою діяльністю, що не заборонена зако­ном, і вільним обранням виду діяльності, професії, роду занять, в чому держава гарантує для всіх громадян рівні можливості.

Для трудового права обов'язковою і беззаперечною є норма Конституції про те, що кожен має право на на­лежні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну пла­ту, не нижчу від встановленого законом рівня. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Конституцією України забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоро­в'я роботах.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.

Норми Конституції встановлюють право кожного, хто працює, на відпочинок шляхом надання днів щотижне­вого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпуст­ки. При цьому тривалість робочого часу, відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови, які стосуються реалізації конститу­ційного права на відпочинок, визначаються уже норма­ми трудового законодавства.

Норми Конституції «переливаються» в норми трудово­го права. Це підтверджується хоча б змістом ст.46 Кон­ституції, яка закріплює право громадян на соціальний захист (що включає право на матеріальне забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працез­датності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості) і положеннями Кодексу законів про працю, Законів України «Про зай­нятість населення» від 1 березня 1991 року, «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших гро­мадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 року, «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року та інших, які розвивають і конкретизують конституційні норми.

Все вищесказане є підтвердженням того, що Консти­туція України є основним джерелом трудового права, звідки беруть витоки всі основоположні норми трудово­го законодавства.

Нині діюча Конституція прийнята в складних умовах економічної нестабільності і політичного протистояння різних політичних рухів та партій щодо підходів до роз­будови Української держави. Тому деякі її норми, що сто­суються і вищезгаданих тут прав громадян, носять декла­ративний характер і поки що не завжди забезпечуються державою. І все ж Конституція України слугує основою для розробки і створення власного законодавства Украї­ни, яке охоплюватиме всі сфери суспільних відносин (в тому числі і трудову) і сприятиме виходу України із склад­ного економічного становища, становленню незалежної держави, покращенню життя всіх її громадян.

2. Вплив міжнародного правового регулювання праці на трудове законодавство України

Створюючи своє трудове законодавство, Україна прагне максимально врахувати позитивний світовий досвід з пи­тань регулювання відносин, що виникають у процесі праці. Цьому в значній мірі сприяє членство України в Міжна­родній Організації Праці (МОП). МОП — одна із спеціа­лізованих установ 00Н, створена ще в 1919 році як комі­сія з питань міжнародного трудового законодавства, ме­тою діяльності якої було визначено сприяння встанов­ленню всезагального і міцного миру на підставі зміцнен­ня і розвитку соціальної справедливості. Відповідно до цієї ідеї і визначені були основні завдання МОП, роз­роблена програма її дій.

Діяльність МОП різноманітна, але традиційно вона зай­мається нормотворчістю і співробітництвом з державами —- членами МОП, а також з організаціями підприємців та трудящих. Результатом такої діяльності є розробка і прийняття конвенцій та рекомендацій. Змістом цих нор­мативних актів міжнародного рівня є ті ж питання, які є змістом трудового права. Це, наприклад, питання, що стосуються тривалості робочого часу і часу відпочинку, охорони праці взагалі і підлітків та неповнолітніх зокре­ма, охорони праці жінок і рівності в оплаті їх праці по­рівняно з чоловіками, це велика кількість рекомендацій вузькоспеціальних: щодо торговельних рибальських су­ден, умов праці медичних працівників, про підземні ро­боти і та ін.

Конвенція — форма правового договору, угоди, умови. Вона зобов'язує країну — члена МОП, яка ратифікувала цю конвенцію, привести національне законодавство у відповідність до її вимог.

Рекомендації МОП носять лише рекомендаційний ха­рактер і не вимагають від держав — членів МОП беззапе­речного прийняття чи виконання пропозицій, висловлених в них. Але ці рекомендації слугують орієнтиром в роз­робці національних норм з трудового права.

Україна з 1954 року є членом МОП. І хоча за цей час вона ратифікувала далеко не всі нормативні акти цієї впливової міжнародної організації (всього було видано за час існування МОП близько 200 конвенцій і стільки ж рекомендацій; ратифіковано Україною 50), викорис­тання її розробок мало значний вплив на прийняття на­ціонального трудового законодавства.

Крім конвенцій і рекомендацій МОП, ратифікованих Україною, джерелом її трудового права є Міжнародні пакти про права людини і Всезагальна декларація прав людини, деякі пропозиції і навіть формулювання з яких використані при розробці Конституції України. Це, на­приклад, затвердження права на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, на проведення страйку для захисту працюючими своїх інтересів, на безпечні умови праці, належну її оплату, на соціальний захист у випадку безробіття.

Інший шлях проникнення норм міжнародно-правово­го регулювання в трудове законодавство України — це вивчення досвіду інших держав світу щодо умов праці і їх . регулювання в різних галузях господарства, використан­ня його позитивних результатів при розробці норматив­них і законодавчих актів своєї держави.

3. Кодекс законів про працю як основний закон національного трудового законодавства

Якщо Конституція України є основним джерелом, ба­зою і підґрунтям для створення і розробки національно­го трудового законодавства, принципи якого основуються на правах і свободах, проголошених в ній, то Кодекс законів про працю є найважливішим документом, що регламентує трудові відносини, встановлює права, обо­в'язки та відповідальність їх сторін. В ньому кодифіковано багато законодавчих та інших нормативних актів, які були

роботу проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце. Спільними для всіх категорій працюючих в будь-якій галузі, на будь-якому робочому місці є вимо­ги щодо додержання трудового розпорядку, про заохо­чення працівників за особливі трудові заслуги, про зас­тосування стягнення за порушення трудової дисциплі­ни, встановлення 40-годинної тривалості робочого часу на тиждень і багато інших.

Але поряд з цим в трудовому законодавстві існують нор­ми, які не поширюються на суспільні трудові відносини загалом, а, враховуючи деякі особливості праці певних категорій працюючих, поширюються тільки на них. Вони відображають диференційований, різний підхід до врегу­лювання трудових відносин, коли на фоні загальних нор­мативних актів законодавець видає спеціальні норми, які наділяють ту чи іншу групу працівників певними при­вілеями, зумовленими такими особливостями.

Обставини чи критерії, покладені в основу диференці­ації норм трудового права, можуть бути різними. Але прак­тика застосування правових норм у регулюванні трудо­вих відносин підтвердила правильність і необхідність їх розшарування в першу чергу за ознаками характеру і умов праці, віку, статі, стану здоров'я працівників.

Так, ст. 100 КЗпП затверджує підвищену оплату праці на важких роботах, на роботах зі шкідливими і небезпеч­ними умовами праці, на роботах з особливими природ­ними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я працівників. Ця норма КЗпП конкретизована в Законі України «Про статус гірських населених пунктів України» і в прийнятій на його виконання постанові уряду, в якій зазначається, що на підприємствах, розташованих на території гірських райо­нів, тарифні ставки і посадові оклади працівників, пе­редбачені галузевими угодами, підвищуються на 25 відсотків.

Законодавчі акти встановлюють додаткові відпустки, скорочену тривалість робочого часу (не більше 36 годин

на тиждень) для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці. Перелік виробництв, цехів, професій, посад з такими умовами праці затверджується в порядку, встановленому законодавством.

Із загальної кількості норм трудового права своїм змістом вирізняються норми, які регулюють працю мо­лоді. Вони підтверджують диференціацію норм за віко­вим критерієм. Для працівників віком від 16 до 18 років встановлена скорочена тривалість робочого часу (36 го­дин на тиждень), а для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) — 24 години на тиждень (ст. 51 КЗпП). Особам, молод­шим 18 років, забороняється працювати в нічний час (ст. 55КЗпП). Власник або уповноважений ним орган зо­бов'язаний за свої кошти організувати проведення попе­реднього і періодичних медичних оглядів працівників, молодших 21 року. Ця норма поширюється також на пра­цівників, зайнятих на роботах з важкими, шкідливими і небезпечними умовами праці, про диференціацію тру­дових норм для яких говорилось вище.

Трудове законодавство передбачає пільги для працівників, які поєднують працю з навчанням, для праців­ників-інвалідів. Законодавство регламентує працю жінок, встановлюючи ряд пільг, обумовлених специфікою жіно­чого організму та фізіологічним призначенням жінки в плані виконання нею функції материнства.

Певні особливості регулювання трудових відносин ви­никають у зв'язку з сумісництвом, а також щодо тимча­сових і сезонних робіт.

Суттєвим для змісту законодавчих норм з трудового пра­ва є врахування правового статусу роботодавця, органі­заційно-правової форми підприємства, установи, органі­зації, що особливо актуально сьогодні. Поява підприємств різних форм власності зумовила можливість реалізації права на працю для працівника різними способами. Він може, наприклад, бути акціонером, працюючи на підприємстві чи ні, якщо це акціонерне підприємство відкритого типу; він може працювати в товаристві з об­меженою відповідальністю, знову-таки, будучи працю­ючим власником чи найманим працівником. І при цьому правове становище працівника буде різним, що повинні враховувати законодавчі норми, відображаючи різні підходи до врегулювання трудових відносин.

Наявність в трудовому законодавстві двох груп норм — загального характеру і специфічних, які враховують певні особливості праці окремих категорій працюючих, не протирічить принципу соціальної рівності, з аналізу якого було розпочато розгляд цього питання, а, навпаки, сприяє встановленню більшої соціальної справедливості, тому що спрямована на відповідність норм трудового права характеру праці, її змісту, особливостям суб'єктів трудових правовідносин. Такий підхід є показником ци­вілізованості суспільства, умовою його високої мораль­ності і ефективності економіки.

Тема 4. Суб'єкти трудового права

1. Поняття і види суб'єктів трудового права

Кожна галузь права характеризується своїм колом суб'єктів, які поряд з предметом і методом визначають особливості даної галузі в загальній системі права.

Поняття суб'єкта трудового права обґрунтоване теорією трудового права. Вона виходить з того, що суб'єктами трудового права є учасники індивідуальних і колективних трудових відносин, які на підставі діючого законодавства наділені суб'єктними правами і обов'язками.

Як сторони трудових правовідносин до суб'єктів трудо­вого права загалом відносяться наймані працівники і ро­ботодавці, за умови наділення їх трудовою суб'єктністю, завдяки якій вони можуть виступати носіями певних тру­дових прав і обов'язків. Для громадян — це досягнення певного віку, для роботодавця — майнова і організацій­на самостійність, відокремленість. Але названі суб'єкти не єдині в сфері трудового права.

Реалізуючи свою здатність до праці, працівник вклю­чається до трудового процесу, який в основному є про­явом колективної взаємодії. Співпраця в колективі при­зводить до виникнення колективних зв'язків, обумовле­них спільною метою. В результаті створюється трудовий колектив, який за наявності організаційних передумов для вирішення спільних питань включається в різні сфе­ри суспільного життя, а значить, виступає стороною в тих відносинах, що виникають, отже, є теж суб'єктом трудового права.

Для реалізації своєї функції трудовий колектив ство­рює свої органи: раду трудового колективу, профспілку, страйковий комітет, товариський суд. Відповідно, всі вони виступають суб'єктами трудового права.

Іншою стороною трудових відносин і суб'єктом трудо­вого права виступає роботодавець, який теж може мати своїх представників. Роботодавець — власник майна і засобів виробництва, створеного ним підприємства, уста­нови, організації. Як роботодавець може виступати дер­жава, громадська організація, кооператив чи окремий громадянин, кожен з яких або сам здійснює управління виробництвом чи керує діяльністю, або уповноважує на це колегіальні органи (раду, правління, комітет) чи якусь посадову особу (керівника підприємства, установи, орга­нізації). Вирішуючи самостійно, без втручання власни­ка, питання з приводу управління власністю, колегіаль­ний орган чи керівник залучають до виробничого проце­су найманих працівників. Але при цьому трудовий до­говір укладається між найманим працівником і підприєм­ством (установою, організацією), а не уповноваженою особою чи органом. Отже, суб'єктом трудового права в даному випадку з боку власника буде виступати не упов­новажена ним особа (яка сама є найманим працівни­ком), а підприємство, установа, організація. Саме вони беруть на себе обов'язок виплачувати працівникові ви­нагороду за працю, саме до них пред'являються (у ви­падку виникнення підстав) майнові позови.

Всі названі суб'єкти трудового права наділені правовим статусом, який включає трудову правосуб'єктність (тру­дову право- і дієздатність — наявність певних умов, виз­начених законодавством), трудові права і обов'язки, юри­дичні гарантії забезпечення прав і відповідальність за не­виконання обов'язків.

Головними в правовому статусі є трудові права і обо­в'язки. Вони визначаються в основних нормативних ак­тах трудового законодавства і конкретизовані в локаль­них нормативних актах з врахуванням виконуваних пра­цівником функцій.

Гарантії прав і відповідальність за невиконання обо­в'язків як юридичні категорії виступають у формі право­вих норм. Правовий статус суб'єктів трудового права відрізняється -

специфікою змісту і залежно від цього вони займають різне юридичне становище. Наприклад, підприємства і

організації як роботодавці можуть бути державними, при­ватними, кооперативними; трудові колективи — це філіа­ли, виробництва, цехи або їх структурні підрозділи — відділи і дільниці. Залежно від прав і обов'язків, якими вони наділені, розрізняють два види правових статусів:

загальний і спеціальний.

2. Громадяни як суб'єкти трудового права

Найчисельнішою групою суб'єктів трудового права є громадяни. Вони можуть виступати в ролі найманих пра­цівників, підприємців-роботодавців, а також працюю­чих власників. Як сторони трудових правовідносин вони володіють трудовою правосуб'єктністю, яка, як уже за­значалось, включає в себе правоздатність і дієздатність. Трудова правосуб'єктність — це не лише обов'язкова фактична здатність до праці, яка властива і малій дитині. Це такий рівень розвитку розумових і фізичних здібнос­тей суб'єкта, який за певних умов (досягнення певного віку, відповідність стану здоров'я виконуваній роботі, наявність вольового критерію) визначає його здатність до систематичної, врегульованої нормами права трудо­вої діяльності. Отже, трудова правосуб'єктність є підста­вою використання суб'єктом його права на працю. Як уже зазначалось, реалізується це право шляхом укладен­ня трудового договору.

Відповідно до законодавства України, трудова право­суб'єктність настає для громадян у загальному порядку з 16 років. У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийма­тися особи, які досягли 15 років. Закон допускає з метою підготовки молоді до продуктивної праці приймати на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-техніч­них і середніх спеціальних навчальних закладів для вико­нання роботи, яка не завдає шкоди їх здоров'ю, у вільний від навчання час після досягнення ними 14 років за зго­дою одного з батьків або особи, що його замінює.

Оскільки Конституція України закріплює право кожно­го громадянина вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, вільно обирати вид трудової діяльності чи про­фесію (ст. 43), то обмеження трудової правосуб'єктності може бути встановлене лише в інтересах працівника. Таке обмеження може бути обумовлене захистом здоров'я пра­цівника або оточуючих його громадян і стосуватись віку працівника, стану здоров'я, статі, дієздатності. Наприк­лад, Кодекс законів про працю забороняє застосовувати працю осіб, молодших 18 років, на роботах з важкими і шкідливими умовами праці; не дозволяється використан­ня праці жінок на підземних роботах і в гірничодобувній промисловості на будівництві підземних споруд.

Трудова правосуб'єктність працівника може бути об­межена у випадку виявлення у нього вад здоров'я, які перешкоджають йому у виконанні професійних обов'язків чи можуть спричинити небезпеку для інших громадян. Але це не перешкоджає йому реалізувати свою здатність до

праці на іншій роботі.

Здатність виконувати певну роботу може бути обмеже­на законом внаслідок досягнення працівником пенсій­ного віку, що стосується, наприклад, державної служби.

Крім того, в інтересах держави і її громадян суд може встановити тимчасове чи часткове обмеження трудової правосуб'єктності для громадян, які вчинили злочин, щодо заняття ними певних посад чи певним видом діяль­ності.

Крім трудової правосуб'єктності громадян як суб'єктів

трудового права характеризує категорія суб'єктних прав і обов'язків, що становлять ядро правового статусу гро­мадянина. В загальних рисах трудові права громадян зак­ріплені в Конституції України (ст.ст. 43-46) і Кодексі за­конів про працю (ст.2). Це право на працю, належну її оплату, право на всі види відпочинку, на безпечні і здо­рові умови праці, право на професійну підготовку, ма­теріальне забезпечення у випадку захворювання чи втра­ти працездатності і самої роботи.

До обов'язків відноситься вимога працювати чесно і добросовісно, дотримуватись трудової дисципліни, своє­часно і точно виконувати розпорядження роботодавця, дотримуватись технологічної дисципліни і вимог безпе­ки праці, техніки безпеки і виробничої санітарії, дбай­ливо ставитись до майна власника підприємства (устано­ви, організації).

Будучи найбільш загальними, ці права і обов'язки відно­сяться до всіх працівників — суб'єктів трудового права. Більш детально вони викладені в Типових і галузевих правилах внутрішнього трудового розпорядку, правилах внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприє­мства, установи, організації.

Безпосередні обов'язки будь-якого працівника виз­начаються трудовим договором (контрактом), який містить вказівку на спеціальність, посаду, яку займе працівник. Вони чітко обумовлені посадовими інструк­ціями, положеннями, розробленими і затвердженими на даному підприємстві, в установі чи організації. Об'єм і зміст цих прав та обов'язків визначає межі, в яких працівник, виконуючи свою трудову функцію, може

діяти.

Діючим законодавством передбачені гарантії виконання прав і обов'язків працівника, без яких їх проголошен­ня було б суто декларативним. Гарантії — це організацій­но-правові засоби, за допомогою яких забезпечується ви­конання суб'єктних прав і обов'язків. Саме в силу цього вони є необхідним елементом правового статусу суб'єкта трудового права. Їх дієвість забезпечується наявністю в трудовому законодавстві відповідних норм і діяльністю трудових колективів та їх представників — профспілок, інших виборних органів — виразників і захисників інте­ресів працюючих.

Так, гарантією права на працю є заборона необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу, створення дер­жавою органів, які допомагають громадянам реалізувати це право, — державних служб зайнятості.

Гарантією охорони трудових прав найманих працівників є норми, що передбачають можливість їх звернення за захистом своїх прав в органи, які займаються розглядом трудових спорів, захистом і встановленням порушених прав. З цією ж метою звільнення з роботи за ініціативою роботодавця обмежується переліком підстав, чітко виз­начених законом.

Останнім, але не менш важливим елементом правово­го статусу громадян — суб'єктів трудового права є їх відпо­відальність за ступінь виконання ними своїх трудових обо­в'язків. Встановлення відповідальності обумовлене необ­хідністю забезпечити виконання працівниками своїх прав і обов'язків. Мета встановлення відповідальності за неви­конання чи неналежне виконання обов'язків не тільки і не стільки в застосуванні до працівника, який не вико­нав встановлених вимог, стягнення і покарання, а більше в тому, щоб під впливом усвідомлення невідворотної відповідальності забезпечити своєчасне і якісне виконання. Усвідомлення самої можливості застосування санкцій слугує засобом формування у суб'єкта стимулу до якіс­ного виконання ним його трудових функцій.

3. Підприємство як суб'єкт трудового права

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Ук­раїні» від 27 березня 1991 року підприємство — це само­стійний господарюючий статутний суб'єкт, який має пра­ва юридичної особи і здійснює господарську діяльність, що не заборонена законом і відповідає меті, передба­ченій статутом підприємства.

Із цього випливає, що підприємство є товаровиробни­ком, який виробляє і реалізує свій товар з метою одер­жання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприєм­ство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерцій­ну діяльність, спрямовану на отримання прибутку.

Самостійність у прийнятті господарських рішень є од­нією із основних і необхідних умов діяльності підприєм­ства як товаровиробника.

Нарешті, підприємство -— це статутний господарюю­чий суб'єкт. Статут підприємства як локальний норма­тивний акт, затверджений власником, визначає мету діяльності підприємства, відхилитися від якої без зміни статуту заборонено.

Підприємство створюється за рішенням власника чи уповноважених ним органів (наприклад, щодо підприємств загальнодержавної власності — це підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконав­чої влади; щодо підприємств комунальної власності — виконкоми обласних і міських рад), за рішенням підприємства-засновника, за рішенням трудового колек­тиву. Підприємство може створюватись внаслідок приму­сового поділу іншого підприємства, шляхом реорганізації діючого чи виділення із його складу структурних підрозділів, якщо на це є згода власника.

З дня державної реєстрації підприємства воно визнаєть­ся діючим, стає юридичною особою, виступає суб'єктом правових відносин, який у зв'язку з необхідністю підприємницької діяльності надає найманим працівни­кам роботу за умови належної її організації і гаранту­вання оплати.

. Трудова правосуб'єктність для підприємств, установ чи організацій визначається госпрозрахунковою або майно­вою і оперативною самостійністю.

Оперативна самостійність характеризується особливо­стями діяльності підприємства як суб'єкта трудового права. Це його здатність до підбору і розстановки кадрів, органі­зації їх праці і т. ін.

Майнова самостійність означає спроможність підприєм­ства оплачувати працю найманих працівників, наявність у нього майнового потенціалу, головним чином фонду оплати праці, який забезпечує його матеріальну відпо­відальність перед працівниками.

Трудова правосуб'єктність створює передумови для на­буття підприємством прав і обов'язків. Так, підприєм­ство самостійно встановлює форми, системи і розміри

оплати праці для своїх працівників. Його економічним становищем визначаються всі інші переваги і пільги, вста­новлювані для працівників,— премії, інші заохочувальні і гарантійні виплати. Підприємство, виходячи із своїх мож­ливостей, встановлює додаткові відпустки, скорочену тривалість робочого часу, самостійно визначає структу­ру органів управління і витрати на їх утримання.

Разом з тим підприємство, як суб'єкт трудового права, зобов'язане забезпечити своїм працівникам безпечні умо­ви праці, надати їм соціальний захист, компенсувати шкоду у випадку спричинення такої здоров'ю і працез­датності працівника.

Діяльність підприємства як суб'єкта трудового права може бути припинена у зв'язку з його ліквідацією, яка проводиться згідно закону за рішенням власника чи за постановою суду.

Працівникам, які звільняються у зв'язку з ліквідацією підприємства, гарантується дотримання їх прав та інте­ресів, передбачених трудовим законодавством.

Підприємство — юридична особа вважається ліквідо­ваним з моменту виключення його з державного реєстру юридичних осіб. З цього моменту втрачаються і його по­вноваження як суб'єкта трудового права.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 759