• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Лекції по трудовому праву України 3 страница

4. Трудовий колектив як суб'єкт трудового права

Вступаючи в трудові відносини з підприємством, най­маний працівник незалежно від своєї волі приєднується до колективу працівників, які вже працюють в ньому. Спільна діяльність, підпорядкована одній меті, визна­ченій виробничим процесом, зумовлює формальне об'­єднання працівників в трудовий колектив. Таким чином, трудовий колектив представляє собою об'єднання гро­мадян, які своєю працею беруть участь в діяльності підприємства на підставі укладеного з ним трудового до­говору. Це структурно-цілісне соціально-трудове об'єднан­ня, яке характеризується організаційною єдністю,

спільними органами управління в особі власника чи упов­новаженого ним органу, що діють в рамках конкретного підприємства. Організаційна єдність працівників обумов­лена їх економічним, соціальним і правовим відокрем­ленням.

Трудовий колектив, члени якого об'єднані спільною метою і особливо усвідомленням особистої відповідаль­ності за досягнення цієї мети, є дієвою силою в регулю­ванні трудових відносин, і в силу наділення його певни­ми повноваженнями з цього приводу виступає суб'єктом трудового права. Його правовий статус закріплений ста­тутом підприємства і чинним законодавством.

Як суб'єкт трудового права трудовий колектив може діяти на рівні підприємства в цілому чи на рівні його структурних підрозділів — цехів, відділів, виробництв.

В процесі виконання своїх функцій трудовий колектив вступає в організаційно-управлінські відносини з робо­тодавцем, адміністрацією підприємства і її окремими по­садовими особами.

Чинним законодавством України трудовий колектив не­залежно від організаційно-правової форми підприємства, де він функціонує, наділений такими повноваженнями:

вирішує питання про необхідність укладення колектив­ного договору з адміністрацією підприємства; обирає своїх представників і уповноважує їх на проведення колектив­них переговорів, укладає колективний договір з власни­ком чи уповноваженим ним органом, контролює вико­нання умов колективного договору; розглядає і вирішує питання самоуправління трудового колективу відповідно до статуту підприємства; визначає перелік і порядок на­дання соціально-побутових пільг працівникам підприє­мства; визначає форми і умови діяльності громадських організацій на підприємстві, зокрема комісії по трудо­вих спорах.

Трудовий колектив наділений також правом участі в управлінні підприємством шляхом членства його пред­ставників в колегіальних органах управління.

Закон України «Про підприємства в Україні» встанов­лює право трудового колективу за участю власника або уповноваженого ним органу вирішувати всі питання соці­ального розвитку, в тому числі покращення умов праці, життя і здоров'я, медичного страхування членів трудо­вого колективу і їх сімей відповідно до статуту підприєм­ства, колективного договору і законодавства України.

В зв'язку з переходом до ринкової економіки, роздер­жавленням і приватизацією підприємств суттєво допов­нені і повноваження трудових колективів. Законодавство передбачає право трудового колективу щодо придбання права власності на майно свого підприємства, а також право на оренду державних підприємств (Закони Украї­ни «Про оренду державного і комунального майна», «Про приватизацію державного майна»).

Крім захисту трудових і соціальних інтересів своїх членів, як засіб боротьби за дотриманням з боку працівників ви­мог правил внутрішнього трудового розпорядку підприєм­ства, трудовий колектив може застосовувати до них за­ходи громадського впливу і накладати стягнення.

Все вищесказане не відображає повністю зміст право­вого статусу трудового колективу, а лише орієнтує щодо визначення меж його повноважень.

Специфіка трудового колективу як органу самовряд­ного колективного суб'єкта трудового права в тому, що його повноваження реалізуються на широкій демокра­тичній основі. Працівники беруть участь в управлінні справами підприємства безпосередньо, шляхом скли­кання загальних зборів всіх працюючих, а за неможли­вості повністю зібрати весь колектив — шляхом прове­дення конференції чи за допомогою своїх виборних органів: ради трудового колективу чи ради підприєм­ства. Останні — це виконавчо-розпорядчий орган, який обирається загальними зборами чи конференцією тру­дового колективу, скликаними за ініціативою проф­спілкового комітету і адміністрації підприємства. До їх складу висуваються кандидатури від громадських організацій, колективів структурних підрозділів, адміністрації підприємства.

Рада трудового колективу здійснює контроль за вико­нанням рішень загальних зборів, інформує колектив про їх виконання, вирішує багато інших питань, пов'яза­них з виробничим процесом, соціальним розвитком підприємства, забезпеченням дисципліни праці.

Питання щодо розмежування Повноважень трудового колективу і його виборного органу — ради вирішується в колективному договорі. У своїй діяльності рада трудового колективу тісно співпрацює з адміністрацією і громадсь­кими організаціями.

Рішення, прийняті в межах її повноважень і такі, що відповідають вимогам законодавства, обов'язкові для ад­міністрації і членів всього колективу. У випадку розход­ження думок членів ради спірні питання вирішуються загальними зборами трудового колективу.

Однак правовий статус трудового колективу оцінюєть­ся сьогодні далеко неоднозначне. Ї пов'язано це, знову-таки, з проблемою власності, зі зміцненням правового становища роботодавців і підприємців на ринку праці і в соціально-трудовій сфері.

У сфері управління підприємством право власності — визначальне стосовно правомочностей, що випливають із трудових відносин. Саме власник має право вирішува­ти принципові питання управління підприємством, що належить йому. Звичайно, це залежить від долі власника в майні підприємства. На приватних підприємствах тру­дові колективи, частіше всього, усуваються від участі в управлінні. Прагнучи зацікавити працівників в більшій ефективності роботи підприємства, власник може залу­чити їх до обговорення і вирішення певних питань ви­робничої, економічної діяльності підприємства. Але для приватного підприємця це право, а не обов'язок.

В той же час відповідно до норм трудового законодав­ства і приватний власник чи уповноважена ним особа зобов'язані вести переговори з представницькими органами працівників з приводу обговорення проекту колек­тивного договору чи у випадку виникнення колективних трудових конфліктів. Він зобов'язаний надавати їм необ­хідну інформацію для контролю в сфері охорони праці. У випадку невиконання цієї вимоги він може бути притяг­нутий до відповідальності.

Тому стосовно визначення повноважень трудового ко­лективу і його участі в життєдіяльності і функціонуванні підприємства для України особливо важливим є вивчен­ня міжнародного досвіду і застосування його позитивних результатів при розробці нового трудового законодавства.

5. Професійні спілки як суб'єкт трудового права

Професійні спілки — це організації, створювані на підставі вільного вибору громадян, пов'язаних спільни­ми виробничими, професійними інтересами по роду їх діяльності, з метою представництва і захисту їх інтересів та соціально-трудових прав. Профспілки — незалежна гро­мадська організація, наділена правовим статусом, виз­наченим законодавством. Законодавство України, зокре­ма Цивільний кодекс (ст.21), визнає профспілки юри­дичними особами. Це означає, що в результаті їх органі­заційної єдності, економічної самостійності, правової регламентації їх діяльності законодавством і статутними документами вони володіють право- і дієздатністю, спро­можні виступати від свого імені з метою захисту своїх інтересів і в першу чергу — інтересів своїх членів та не­сти юридичну відповідальність.

Як громадська організація професійні спілки засновані на членстві, і кожний громадянин має право вільно виз­начатися щодо своєї участі в профспілці. Належність чи неналежність до них не тягне за собою будь-яких обме­жень громадян у правах. Це положення закріплене стат­тею 36 Конституції України. При цьому слід зазначити, що в питаннях колективних інтересів професійні спілки захищають інтереси всіх працівників незалежно від їх член­

ства в професійній організації. Це обумовлено тим, що умови прийнятого колективного договору поширюються на всіх членів трудового колективу, в тому числі і на тих, хто не є членом профспілки. Що ж до індивідуальних прав останніх, то вони не захищаються профспілками.

Діяльність професійних спілок здійснюється на підставі законодавства і колективних договорів, а регулюється нор­мами, встановленими керівними профспілковими орга­нами.

Законодавчою базою профспілок є в першу чергу Кон­ституція України, Кодекс законів про працю ( гл. II, XVI і ряд статей інших глав), Закон України «Про колективні договори і угоди», а також Закон СРСР від 10 грудня 1990 року «Про професійні спілки, права і гарантії їх діяльності» і Положення про права профспілкового комі­тету, установи, організації, затверджене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1971 року, які про­довжують діяти до прийняття аналогічного національно­го законодавства. Крім того, правову основу діяльності профспілок складає також трудове законодавство в ціло­му, оскільки воно використовується профспілками для захисту прав та інтересів працівників.

На підставі вказаних законодавчих актів професійні спілки реалізують свої повноваження стосовно представ­ництва і захисту трудових та соціально-економічних прав працівників у відносинах з роботодавцями, органами державної і місцевої влади, а також іншими об'єднання­ми громадян.

Виконання цих функцій пов'язане з вимогою застосу­вання прав, наданих профспілкам законодавством. Тобто надані законом права одночасно є обов'язком профспілок і означають не тільки можливість, а й необхідність, зо­бов'язання, вимогу їх виконати. Саме цим обумовлена юридична відповідальність профспілок, зокрема звільне­них від основної роботи профспілкових працівників, за невиконання наданих їм прав.

Права профспілок класифікуються за різними ознаками.

В першу чергу, за змістом питань, з приводу яких зас­тосовуються права профспілок. Це питання забезпечення зайнятості, нормування і оплати праці, робочого часу, часу відпочинку, дисципліни праці, гарантій і компен­сацій, охорони праці і контролю за дотриманням трудо­вого законодавства та законодавства про охорону праці.

Далі, залежно від рівня самостійності профспілок у ви­рішенні питань розрізняють:

а) права на вирішення питань на паритетних началах. На таких умовах укладаються колективні договори і угоди між профспілкою та роботодавцем чи органом виконав­чої влади. Ініціатива у вирішенні таких питань може нале­жати будь-кому з них, але позитивне рішення по суті пи­тання може бути прийняте тільки за згодою обох сторін;

б) права, які належать до самостійного вирішення профспілковим органом. Прикладом реалізації таких прав можуть слугувати дії профспілок проти незаконного звільнення працівника за ініціативою адміністрації;

в) права щодо участі у вирішенні питань, пов'язаних з регулюванням трудових відносин, власником або упов­новаженим ним органом, державними чи місцевими орга­нами.

Залежно від форми вираження і їх юридичної сили права профспілок поділяються на такі:

а) дорадчі — у випадку запрошення профспілкового органу до обговорення певних питань. Вони виражають думку, позицію профспілок стосовно актуальних проблем, яка може бути прийнята до уваги, врахована при прий­нятті рішення, але обов'язкової юридичної сили не має (наприклад, в правотворчості);

б) узгоджувальні права, суть яких в тому, що без згоди профспілок рішення власника або уповноваженого ним органу не може бути прийняте. Хоча у випадку відмови ініціатора розгляду питання від прийняття рішення з цього приводу попередня згода профспілкового органу не зо­бов'язує його приймати (наприклад, дозвіл на прове­дення надурочних робіт);

в) права вимагати певних дій від роботодавця, наприк­лад, виконати заходи, передбачені законодавством.

За змістом діяльності права профспілкових організацій можна поділити на дві великі групи: права щодо вста­новлення умов праці і норм регулювання трудових відно­син та права щодо контролю за дотриманням власником або уповноваженим ним органом чинного законодавства з питань регулювання трудових відносин.

Перша група прав — це поєднання центральних начал з локальним правовим регулюванням трудових відносин. При укладенні угод, колективних договорів на всіх рівнях профспілкам надані досить широкі повноваження. Поря­док дії профспілок і їх роль в цьому процесі буде розгля­нуто в окремій главі, присвяченій колективному догово­ру-Профспілки як суб'єкти трудового права, наділені пев­ною специфікою, обумовленою особливостями їх утво­рення і функціонування, тому потребують юридичних гарантій щодо реалізації своїх прав і виконання обов'язків. В систему юридичних гарантій прав профспілок входить обов'язок державних органів і адміністрації підприємств всебічно сприяти їм в їх діяльності. Крім того, законо­давством встановлені додаткові гарантії працівникам, які ' обрані до складу виборних профспілкових органів. Вони спрямовані на захист цих працівників від самоправності роботодавця (адміністрації) чи органів місцевої влади, на забезпечення найбільш ефективної їх роботи в профспілці. Так, члени профспілкових органів, не звільнені від основної роботи, на час виконання своїх профспілкових обов'язків звільняються від основної ро­боти із збереженням середнього заробітку. Вони не підля­гають дисциплінарному стягненню без попередньої зго­ди на це профспілкового органу, членами якого вони є. Переведення вказаних працівників на іншу роботу за ініціативою власника або уповноваженого ним органу теж не може проводитись без попередньої згоди на те вказа­ного профспілкового органу. Ця ж вимога стосується

звільнення таких працівників за ініціативою власника або уповноваженого ним органу.

Профспілковим працівникам, звільненим з роботи внас­лідок обрання їх на посаду в виборні профспілкові орга­ни, після закінчення строку їх повноважень надається їх попередня робота (посада), а за її відсутності — за зго­дою працівника — інша рівноцінна робота. Звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу працівників, які були членами виборних профспілкових органів, не допускається протягом двох років після за­кінчення строку їх повноважень, крім випадків повної ліквідації підприємства або вчинення працівником вин­них дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення.

Потреба захисту прав та інтересів працівників особли­во актуальна нині, за умов економічної нестабільності і посилення соціально-економічних протиріч. Тому проф­спілки, як найбільш масова громадська організація, і надалі залишаються типовою формою представництва інтересів трудящих, хоча на підприємствах часто з ме­тою вирішення певних соціально-трудових проблем тру­довими колективами створюються різні комітети, ради, комісії (страйковий комітет, рада трудового колективу), про які вже говорилось вище.

Аналіз повноважень, наданих трудовому колективові, і переліку прав та обов'язків профспілок дозволяє зроби­ти висновок, що вони співпадають в питаннях соціаль­но-трудової сфери. Це, перш за все, проведення колек­тивних переговорів, підготовка і підписання колектив­ного договору, контроль за його виконанням, затверд­ження правил внутрішнього трудового розпорядку, за­ходів морального і матеріального заохочення, заходів громадського впливу до порушників трудової дисциплі­ни, встановлення умов праці і заходів з безпеки праці.

Разом з тим кожний із цих суб'єктів трудового права наділений також своїми правами. Для трудових колек­тивів такими є участь в управлінні підприємством, вирішенні виробничих проблем; для профспілок — в основ­ному вирішення проблем соціальної сфери. Виробничі, технічні, економічні питання діяльності підприємства цікавлять їх лише з точки зору дотримання прав та інте­ресів працівників.

Діяльність різних представницьких органів працівників саме в інтересах останніх повинна основуватись на взає­модії і співробітництві.

Тема 5. Трудові правовідносини

1. Поняття трудових правовідносин

В основі поняття «правовідносини» лежить поєднання функціонуючих в суспільстві відносин і регулюючого впливу правової норми.

Правова норма — це встановлене чи санкціоноване дер­жавою і закріплене в правовому акті правило правомірної поведінки чи діяльності учасників суспільних відносин, яке є обов'язковим для них, встановлює їх юридичні права і обов'язки і направлене на регулювання і охорону цих відносин.

Стосовно предмета трудового права правова норма здійснює регулюючий вплив на суспільні трудові та по­в'язані з ними відносини, які виникають на ринку праці, організації і використання найманої праці. Будучи врегу­льованими нормами трудового права, ці суспільні відно­сини набувають форму правових і стають правовими відно­синами.

Слід зазначити, що відносини з приводу застосування праці не завжди функціонують в правовій формі, а мо­жуть регламентуватись звичаями, моральними нормами і т. ін. Але суспільні відносини, які виникають при викори­станні найманої праці, потребують обов'язкового право­вого регулювання.

Правове регулювання — це результат нормотворчої і правозастосовчої діяльності держави, вираження держав­ної волі стосовно суспільних відносин. Але сама собою правова норма не створює правовідносин. Поряд з нею визначальним для правовідносин є волевиявлення сторін. Вступаючи в суспільні відносини, зокрема одна реалізуючи, а інша обумовлюючи реалізацію права на працю, сторони укладають між собою добровільну угоду, яка дає їм можливість здійснити взаємо бажані дії. А гарантію ви­конання угоди, право кожної із сторін вимагати дотри­мання її умов забезпечує наявність встановленої державою правової норми. Саме поєднання фактично існую­чих трудових відносин і регулюючого впливу наявної пра­вової норми створює трудові правовідносини.

В системі правовідносин, що регулюються трудовим пра­вом, трудовим правовідносинам належить головна роль, оскільки саме вони визначають необхідність створення і розвитку всіх інших, похідних від них відносин.

Трудові правовідносини — це юридична форма вира­ження суспільно-трудових відносин, які виникають на двосторонній основі: між власником або уповноваженим ним органом і працівником.

Трудові правовідносини характеризуються певними особливостями, які дозволяють відрізнити їх від схожих правовідносин, пов'язаних з працею, але регульованих нормами цивільного права. Це, перш за все, включення працівника до складу трудового колективу конкретного підприємства, установи, організації, де його діяльність, пов'язана з виконанням певних трудових функцій, рег­ламентується вимогами внутрішнього трудового розпо­рядку, встановленого на даному підприємстві, в уста­нові, організації.

Характеризуючи трудові правовідносини, їх можна віднести до категорії складних, оскільки їм властивий комплекс кореспондуючих прав і обов'язків, якими наділені їх сторони. Трудові правовідносини носять особис­тий характер, так як права і обов'язки працівників скла­дають особистісний зміст трудових правовідносин, відоб­ражають їх індивідуалізацію, закріплену трудовим дого­вором (контрактом).

Трудові правовідносини базуються на відшкодувально­му, компенсаційному принципі — обов'язковості вина­городи за затрачену працю, яка в економічному плані виражає ступінь експлуатації найманого працівника ро­ботодавцем.

І нарешті, трудові правовідносини носять тривалий ха­рактер; вони не припиняються з закінченням робочого Дня, на час перебування працівника у відпустці чи його

відсутності на роботі з іншої причини за умови не розірвання трудового договору.

Отже, трудові правовідносини — це юридична фор­ма вираження суспільно-трудових відносин між праців­ником і роботодавцем (підприємством, організацією), що закріплює їх трудові права і обов'язки по виконан­ню за винагороду обумовленої трудовим договором роботи за умови створення роботодавцем для цього належних умов з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, діючому на даному підприємстві (в ус­танові, організації).

Підставою виникнення трудових правовідносин є юри­дичний факт, конкретна обставина, з якою правова норма пов'язує певні правові наслідки. Стосовно трудових пра­вовідносин юридичним фактом є укладення добровільної угоди — трудового договору між роботодавцем і праців­ником, результатом якої є видання наказу чи розпоряд­ження керівника про призначення на посаду, зарахуван­ня на роботу. В деяких випадках трудові правовідносини виникають в результаті складного юридичного факту — застосування проміжних, додаткових умов відбору і за­рахування на роботу. Наприклад, виникнення трудових відносин в результаті конкурсного відбору на заміщува­ну посаду, прийняття на роботу через адміністративно-правовий акт органів служби зайнятості (в межах вста­новлених квот, лімітів); працевлаштування молодих спе­ціалістів проводиться на умовах контракту, укладеного ними з державою (якщо вони навчаються за рахунок дер­жавних коштів), чи угоди на подальше працевлаштуван­ня з юридичною або фізичною особою, яка оплачує їх навчання. Підставою виникнення трудових правовідно­син може слугувати акт про обрання на посаду (при прийомі на виборну посаду), чому, як правило, передує згода кандидата; виникнення трудових правовідносин з керівним працівником пов'язане з затвердженням його на посаді чи призначенням на цю посаду вищестоящим органом управління. Отже, передумови виникнення трудових правовідносин можуть бути різноманітними і роз­різнятись за формою залучення громадян до праці.

Відповідні підстави потрібні і для зміни чи припинен­ня трудових правовідносин. Так, трудове законодавство передбачає переведення працівника на іншу роботу лише за взаємною згодою сторін, а за умови виробничої необ­хідності роботодавець має право без згоди працівника перевести його на іншу роботу лише тимчасово, для за­міни відсутнього працівника чи в разі простою. Підста­вою для переведення є, наприклад, прохання працівни­ка про переведення за станом здоров'я.

Юридичним фактом, який викликає припинення тру­дових правовідносин, може слугувати угода сторін, од­ностороннє волевиявлення будь-якої з них, ініціатива третіх осіб. Крім того, припинення трудового договору може наступити в зв'язку з певними подіями: закінчення строку договору, смерть працівника, призов на військо­ву службу і т. ін.

2. Зміст трудових правовідносин

Сутність трудових правовідносин полягає в тому, що одна їх сторона, набуваючи статус працівника конкретної організації чи конкретного підприємства, зобов'я­зується виконувати роботу за обумовленою спеціальні­стю, кваліфікацією чи на певній посаді, а інша — влас­ник (уповноважений ним орган) зобов'язується створи­ти для працівника необхідні для виконання покладеної на нього роботи умови і відповідно її оплачувати. Обу­мовлена цим фактична діяльність сторін трудових право­відносин безпосередньо пов'язана і підпорядкована во­льовому її змісту — суб'єктивним правам і обов'язкам учасників цих відносин. Суб'єктивне право передбачає 3 складові:

— варіант можливої поведінки самого суб'єкта. Віднос­на свобода поведінки працівника при реалізації його суб'­єктивних прав полягає в мобілізації ним своїх творчих

здібностей, в проявленні ініціативи при виконанні тру­дових функцій;

— надання працівникові права і можливості вимагати певної поведінки зобов'язаних йому по виконанню тру­дової функції осіб, право претензійності до них;

— надання працівникові можливості щодо спонукання і примусу зобов'язаних осіб до певної поведінки.

В загальних рисах суб'єктивні права працівників визна­чені Конституцією України. Це право на працю, на відпо­чинок, на здорові і безпечні умови праці і т. ін. Вони конкретизовані в локальних нормативних актах — поса­дових інструкціях і складають зміст правового статусу пра­цівника.

Іншим регулюючим компонентом трудових правовідно­син виступають трудові обов'язки. Загалом, до обов'язків працівників відноситься вимога особистого виконання працівником обумовленої при прийомі на роботу трудо­вої функції, причому обов'язкового виконання її норми часу, виробітку чи іншої встановленої міри праці. Крім цього обов'язку працівник зобов'язаний забезпечити якісне виконання покладеної на нього роботи. Він пови­нен дотримуватись встановленого режиму використання робочого часу, дбайливо ставитись до засобів виробниц­тва, забезпечувати економне і ефективне їх використан­ня, дотримуватись правил техніки безпеки, вимог тех­нологічної дисципліни та інших вимог, встановлених та­рифно-кваліфікаційними довідниками робіт, професій і посад, технічними правилами і посадовими інструкція­ми.

До змісту трудових правовідносин входять також суб'­єктивні права і обов'язки іншої сторони — власника чи уповноваженого ним органу.

Слід зазначити, що суб'єктивні права і обов'язки сторін носять кореспондуючий характер, тобто права однієї із сторін трудових правовідносин є обов'язком іншої сто­рони і навпаки. Наприклад, право власника вимагати від працівника виконання обумовленої трудовим договором

роботи кореспондується з обов'язком працівника вико­нувати її особисто, якісно і в строк. В той же час для виконання свого обов'язку працівник має право вима­гати від власника виконання його обов'язку по забезпе­ченню належних умов праці, надання необхідних для цього засобів і предметів праці.

Таким чином, окремі кореспондуючі права і обов'язки сторін трудових відносин складають елементарні право­відносини різного характеру, але всі вони можуть функ­ціонувати лише в рамках єдиного складного трудового правовідношення.

Тема 6. Колективний договір

1. Поняття колективного договору

Колективний договір — це локальний нормативний акт, який регулює трудові, соціально-економічні відноси­ни, що виникають між власником або уповноваженим ним органом і найманими працівниками конкретного підприємства; це форма їх співробітництва з метою до­сягнення соціальної згоди і прогресу.

Необхідність у застосуванні такого локально-норматив­ного акта обумовлена економічними, соціальними і юри­дичними чинниками. Соціальний чинник створюється ви­никненням колективних трудових відносин в процесі ре­алізації громадянами своєї здатності до праці і потребою в методах регулювання в нутрі колективних зв'язків шля­хом прийняття локальних актів з окремих питань.

Економічний чинник створюють об'єктивні розбіжності між інтересами власника та найманих працівників, обу­мовлені характером власності та правовим становищем цих сторін трудових правовідносин.

Юридичний чинник складає правосуб'єктність суб'єктів і трудового права — учасників колективного договору.

Колективний договір — це форма право творення, яку | держава надає підприємствам, установам, організаціям для конкретизації діючого трудового законодавства з вра­хуванням їх особливостей і умов. Завданням колективно­го договору є також вирішення питань регулювання тру­дових відносин, не врегульованих чинним законодавством. Мета укладення колективного договору — соціальний захист прав найманих працівників, сприяння покращен­ню їх умов праці, завоювання соціально-економічних переваг і розширення їх прав. Але разом з тим колектив­ний договір в значній мірі сприяє і ефективності госпо­дарської діяльності, підвищенню рентабельності і покра­щенню якості продукції та результатів роботи. Пояснюєть­ся це тим, що цей основний документ локальної дії на підприємстві (в установі, організації) містить взаємні зобов'язання сторін, спрямовані на вищевказані цілі. При цьому, використовуючи надане законом право щодо вста­новлення за рахунок власних коштів додаткових порівняно з законодавством трудових і соціально-економічних пільг для працівників, власник або уповноважена ним особа використовує їх як засіб зацікавлення і заохочення пра­цівників до поліпшення дисципліни праці, стабілізації виробничого процесу, підвищення продуктивності праці і, нарешті, отримання високих прибутків.

Норми, закріплені в колективному договорі, — це юри­дична форма вираження встановлених умов праці. В силу цього вони є обов'язковими для виконання для обох сторін, які уклали колективний договір.

Згідно закону колективний договір укладається на всіх підприємствах, в установах, організаціях, наділених пра­вами юридичної особи, незалежно від форм власності і господарювання, відомчої належності і кількості праців­ників, за умови використання на них найманої праці. За необхідності колективний договір може укладатись в ок­ремих структурних підрозділах підприємства (установи, організації) в межах компетенції цих підрозділів і з вра­хуванням їх фінансових та організаційних можливостей. Вирішуючи окремі питання соціально-економічних і тру­дових відносин структурного підрозділу, він є додатком до загального колективного договору.

Порядок укладення колективного договору основуєть­ся на дотриманні вимог законодавства з цього питання. Вони встановлені Законом України «Про колективні до­говори і угоди». Правову основу колективного договору визначає також глава II Кодексу законів про працю, яка називається «Колективний договір». Ці законодавчі до­кументи встановлюють вимоги щодо розробки, укладен­ня і виконання умов колективного договору. Основною є вимога дотримання законодавчих норм і недопущення прийняття таких умов колективного договору, які по­гіршували б становище працівників порівняно з діючим законодавством. Відповідно до ст. 16 КЗпП умови колек­тивного договору, що погіршують порівняно з чинним законодавством і угодами становище працівників, є не­дійсними.

Укладення колективного договору повинно здійсню­ватись на дотриманні принципів рівності сторін і їх доб­ровільності щодо прийняття зобов'язань, свободи у виз­наченні кола питань, які будуть становити зміст колек­тивного договору, реальності зобов'язань, забезпечен­ня свободи контролю виконання умов колективного договору і встановлення відповідальності за їх невико­нання.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 705