МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Лекції по трудовому праву України 4 страницаЗгідно закону однією стороною колективного договору виступає власник підприємства (установи, організації) або уповноважена ним особа, як правило, — керівник, хоча може бути призначена і інша посадова особа з адміністрації, наділена відповідними повноваженнями згідно статуту чи іншого локального нормативного акта. Протилежною стороною колективного договору є трудовий колектив в особі своїх уповноважених представників. Уповноваженим представником трудового колективу може бути профспілковий комітет чи інший представницький орган, обраний на загальних зборах працівників,— рада трудового колективу, страйковий комітет та ін. За наявності на підприємстві (в установі, організації) кількох профспілкових чи інших організацій, які претендують на представництво інтересів трудового колективу, вони повинні сформувати єдиний представницький орган для ведення переговорів і підготовки проекту колективного договору. Якщо з цього питання між ними не досягнуто згоди, то вирішувати, кого з них уповноважувати на представництво своїх інтересів, належить трудовому колективові. З метою забезпечення об'єктивності і рівноправності сторін забороняється участь у веденні переговорів і укладенні колективного договору від імені трудового колективу тим органам і організаціям, які фінансуються власником або політичними партіями, або особам, які представляють адміністрацію. З цією ж метою інтереси власника при укладенні колективного договору не можуть представляти особи, які є членами виборного органу профспілки (у випадку, коли інтереси трудового колективу представляє профспілковий комітет). Колективний договір — це строкова угода, строк дії якої визначається сторонами. Після закінчення строку його дії він продовжує діяти до моменту укладення нового колективного договору чи перегляду умов діючого, якщо інше не передбачено договором. 2. Порядок укладення колективного договору Діючим законодавством передбачена обов'язкова процедура розробки і укладення колективного договору. Право прийняття рішення про необхідність укладення колективного договору з власником належить безпосередньо трудовому колективу чи профспілкам або іншому їх представницькому органу, хоча ініціатива може бути проявлена обома сторонами. Початковою стадією в процедурі укладення колективного договору є колективні переговори. Ця норма, як обов'язкова, закріплена в ст.14 Кодексу законів про працю. Проведення колективних переговорів обумовлене необхідністю урегулювання питань, які становлять коло інтересів кожної із сторін і які пропонуються ними для включення в колективний договір. Про початок переговорів з приводу укладення нового колективного договору сторона-ініціатор письмово повідомляє протилежну сторону не раніше ніж за три місяці до закінчення строку дії попереднього. Протилежна сторона зобов'язана протягом семи днів з моменту отримання повідомлення розпочати переговори. Готуючись до переговорів, кожна із сторін збирає необхідну для аргументації інформацію, визначає свою лінію поведінки і тактику ведення переговорів з метою досягнення поставлених перед нею завдань. Для проведення переговорів і підготовки проекту колективного договору сторонами утворюється комісія, членами якої є представники обох сторін, наділені необхідними повноваженнями. Склад комісії, порядок і строки підготовки проекту колективного договору визначаються рішенням сторін і оформляються наказом, розпорядженням, рішенням, момент видання якого є початком колективних переговорів. Переговори проводяться на принципах рівноправності сторін і повної свободи щодо постановки і з'ясування питань, пропонованих для включення в колективний договір. Виходячи з цього, власник або уповноважений ним орган зобов'язані надавати представникам трудового колективу необхідну для ведення переговорів інформацію. Закон не обмежує тривалість колективних переговорів. Порядок їх проведення визначається сторонами. Закон дозволяє переривати переговори для проведення консультацій, експертиз, отримання необхідної інформації. Якщо в процесі переговорів між сторонами виникають розбіжності, то переговори теж можуть бути перервані. При цьому сторонами складається протокол розбіжностей, в якому фіксуються питання, що викликали розходження думок і позицій, пропозиції сторін щодо подолання розбіжностей. Протягом трьох днів з моменту підписання такого протоколу створюється примирна комісія, завдання якої — опрацювати спірне питання з метою вироблення рекомендацій чи рішення, яке задовольнило б сторони переговорів. Комісія наділена правом проводити консультації, звертатись за допомогою до посередника, вибраного за взаємною згодою сторін. Ним може бути нейтральна, авторитетна особа, спеціаліст з тих питань, з яких виникли розбіжності. Якщо робота примирної комісії і допомога посередника не дадуть бажаного результату, профспілки або інші представницькі органи працюючих можуть використовувати такі заходи впливу, як мітинги, демонстрації, збори і навіть страйки в порядку, який не протріщить закону. У випадку успішного вирішення питань під час колективних переговорів комісія опрацьовує проект колективного договору і передає його на розгляд та обговорення в трудовий колектив. Наступне її завдання — зібрати і узагальнити пропозиції, які можуть виникнути під час обговорення проекту колективного договору, і в разі доцільності внести відповідні доповнення чи зміни в проект. Лише після цього доопрацьований проект колективного договору виноситься на розгляд загальних зборів для прийняття. Переговори можуть бути поновлені, якщо загальні збори чи конференція трудового колективу відхилили проект колективного договору. В таких випадках закон надає комісії 10 днів для реалізації рішення зборів (конференції) і розгляду нового проекту на зборах. Загальні збори трудового колективу вважаються правомочними, якщо в них бере участь більше половини працюючих на підприємстві. Конференція представників трудового колективу правомочна за наявності 2/3 від кількості делегатів, обраних на конференцію. Схвалений проект колективного договору підписується уповноваженими представниками сторін протягом п'яти наступних днів. Колективний договір набирає чинності з моменту його підписання представниками сторін або з моменту, вказаного в самому договорі. Внесення змін і доповнень до нього можливе лише за взаємною згодою сторін. Підписаний сторонами колективний договір підлягає повідомній реєстрації в місцевих органах державної виконавчої влади згідно з Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України. Місцеві органи влади не мають права вимагати від сторін договору внесення змін до нього. 3. Зміст колективного договору Відповідно до законодавства зміст і структура колективного договору визначаються сторонами (ст.7 Закону України «Про колективні договори і угоди» та ст.13 КЗпП). Зміст колективного договору — це взаємні зобов'язання сторін з приводу регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин на конкретному підприємстві (ст. 13 КЗпП). Такі зобов'язання носять нормативний характер, оскільки це локальні норми права, які встановлюються сторонами колективного договору в межах їх компетенції. Наявність їх в колективному договорі обумовлена необхідністю конкретизації загальних положень законодавства з метою пристосування останніх до особливостей даного підприємства, а також відсутністю загальної норми з питання, що потребує нормативного врегулювання, коли законодавство передбачає колдоговірний порядок її встановлення. Це встановлення пільгових трудових і соціально-економічних умов порівняно з нормами, встановленими законодавством: додаткові відпустки, надбавки до пенсій, оплата харчування працівників на виробництві, компенсація транспортних затрат, і інші додаткові пільги і компенсації. До нормативних умов колективного договору відносяться також ті, що встановлюють перелік працівників, які мають ненормований робочий день, в зв'язку з чим їм встановлюються додаткові відпустки; ті, що встановлюють дату і порядок виплати заробітної плати; пільги на отримання безплатних путівок в будинки відпочинку та інші соціальні переваги. Враховуючи юридичну природу цих норм, їх можна назвати норми-угоди. Крім нормативних умов і положень колективний договір містить також умови, які за їх характером можна назвати зобов'язальними. Такі умови охоплюють питання форм, систем і розмірів оплати праці, виплати матеріальної допомоги, тривалості робочого часу і часу відпочинку, покращення умов і безпеки праці, добровільне і обов'язкове медичне та соціальне страхування. Зобов'язальні умови охоплюють питання, не врегульовані чинним законодавством, а тому завжди конкретні. Крім вказаних в зміст колективного договору входять також умови, пов'язані з регламентацією порядку укладення колективного договору, внесення змін до нього, здійснення контролю за його виконанням, умови припинення дії колективного договору. Структурно всі вище перераховані норми можуть міститись безпосередньо в тексті колективного договору, а можуть доповнювати його у вигляді додатків. Умови колективного договору, які відповідають вимогам діючого законодавства, є обов'язковими для підприємств, організацій, установ, де вони укладаються. 4. Контроль виконання колективного договору Ефективність і дієвість колективного договору, як і будь-якої угоди, залежить крім інших чинників (наприклад, реальність і обґрунтованість прийнятих рішень) також від організації контролю за ходом виконання колективного договору і передбаченої відповідальності його сторін за невиконання чи неналежне виконання своїх зобов'язань. Закон зобов'язує сторони, які уклали колективний договір, щорічно, в строки, обумовлені в ньому, звітувати перед трудовим колективом про виконання колективного договору. Для цього вони створюють комісії з метою проведення перевірок за всіма пунктами колективного договору в плані їх виконання. Результати перевірок відображаються в акті перевірки — офіційному документі, з яким комісія звітує перед сторонами, що уклали колективний договір. За результатами перевірки розробляються заходи з метою усунення виявлених недоліків. Одночасно акт є підставою для притягнення до відповідальності винних осіб. Закон України «Про колективні договори і угоди» передбачає юридичну відповідальність сторони колективного договору за невиконання зобов'язань. Така відповідальність носить в основному адміністративно-правовий характер і виражається переважно у вигляді штрафу. Так, згідно закону, ненадання інформації, необхідної для контролю за ходом виконання колективного договору, тягне за собою накладення штрафу у розмірі п'яти мінімальних розмірів заробітної плати; невиконання чи порушення умов колективного договору карається штрафом у розмірі до ста мінімальних заробітних плат. Найбільш поширеним видом юридичної відповідальності в таких випадках є дисциплінарна відповідальність. Вона наступає за порушення таких зобов'язань колективного договору, які одночасно є службовими обов'язками посадових осіб. Заходи дисциплінарного впливу можуть бути різними: від оголошення догани аж до звільнення залежно від характеру порушення, тяжкості його наслідків і особи порушника. Матеріальна відповідальність зобов'язує працівника, винного у невиконанні чи порушенні колдоговірних зобов'язань, до відшкодування заподіяної ним шкоди. В окремих випадках до винних осіб може застосовуватись кримінальна відповідальність. Крім юридичної відповідальності до порушників процедурних правил проведення колективних переговорів і укладення договорів, а також винних у невиконанні зобов'язань можуть бути застосовані види громадської відповідальності, такі як громадська догана, громадський осуд, передача матеріалів на розгляд товариського суду і таке інше аж до вимоги звільнення винного працівника. Закон передбачає також надання інформації, що стосується укладення і виконання колективних договорів, в органи державної статистики. Порядок направлення такої звітності встановлюється Міністерством статистики України. 5. Колективні угоди: поняття та їх види Закон України «Про колективні договори та угоди» від 1 липня 1993 року ввів у правову сферу нове поняття — колективні угоди. У своїй суті колективна угода— це правовий акт, який регулює соціально-трудові відносини між підприємцями і працівниками на державному, галузевому та регіональному рівнях. Мета укладення колективних угод — встановлення основних засад і загальних принципів регулювання трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників, які слугували б орієнтиром і були враховані при розробці та укладенні колективних договорів. Незважаючи на значну схожість колективних договорів , і колективних угод, вони мають певні відмінності. По-перше, вони різняться сферою укладення: генеральні угоди укладаються на державному рівні, регіональні і галузеві на відповідних рівнях; колективні договори укладаються безпосередньо на підприємстві, в установі, організації. Крім того, право представляти інтереси працівників при укладенні генеральної угоди законом надане тільки профспілкам. . Сторонами колективних угод закон визначає об'єднання власників чи уповноважених ними осіб і об'єднання профспілок відповідного рівня. На практиці інтереси власників на державному рівні представляє Кабінет Міністрів як уповноважена державою особа (оскільки зараз у державному секторі економіки зайнята переважна більшість найманих працівників) і діюча сьогодні Українська спілка промисловців та підприємців. Інтереси працівників, як уже говорилось, захищають професійні спілки, які об'єднались для проведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди. Сторонами угоди на галузевому рівні є міністерства, відомства, інші об'єднання власників за галузевим принципом і галузеві об'єднання профспілок чи інші представницькі об'єднання працівників, наділені відповідними повноваженнями. Угоди на регіональному рівні укладаються між місцевими органами державної влади і регіональними об'єднаннями власників (якщо вони мають такі повноваження) та регіональними об'єднаннями профспілок чи іншими органами, уповноваженими на те трудовими колективами. Процесуальний порядок ведення переговорів і укладення колективної угоди майже такий, як і укладення колективного договору, що обумовлено їх сутнісною схожістю. Відмінність полягає в тому, що колективна угода не виноситься на обговорення і схвалення трудовими колективами; вони опосередковано, через своїх повноважних представників беруть участь у розробці і прийнятті колективної угоди. Зміст і структура угоди визначаються сторонами, які її укладають. Вони включають рекомендації з питань нормування і оплати праці, організації праці, соціальних гарантій, сприяння зайнятості населення, охорони праці і забезпечення екологічної безпеки, захисту інтересів працівників в приватизаційному процесі, а також багатьох інших трудових і соціально-економічних питань. Тема 7. Правове регулювання працевлаштування працівників 1. Поняття зайнятості і основи його забезпечення Право на працю є одним із основних конституційних прав громадян, проголошених ст.43 Конституції України. В ній говориться, що кожен громадянин України має право на працю. Це означає наявність можливості для кожного заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, можливості вільно обирати вид діяльності, професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей і бажань. «Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.» Це положення Конституції в загальних рисах визначає державну політику в сфері забезпечення зайнятості і гарантій реалізації права громадян на працю. Правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності визначає Закон України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року зі змінами і доповненнями, інші законодавчі акти, прийняті відповідно до цього закону, а також глава 111-А Кодексу законів про працю «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників». Відповідно до ст. 1 Закону України зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій чи іншій формі. До зайнятого населення закон відносить громадян, які: а) працюють за наймом на умовах повного чи неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в міжнародних та іноземних організаціях в Україні і за кордоном; б) самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, які займаються індивідуальною трудовою, творчою діяльністю, є членами кооперативів, фермерами чи членами їх сімей, що беруть участь у виробництві; в) обрані, призначені чи затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях; г) проходять службу у Збройних силах України, Національній гвардії. Службі безпеки, Прикордонних військах, в органах внутрішніх справ та формуваннях цивільної оборони, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, а також альтернативну службу; д) проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах; ж) будучи громадянами інших країн і тимчасово перебуваючи в Україні, працюють і виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій. Цей перелік згідно ст. 1 Закону «Про зайнятість населення» не є вичерпним і може бути доповнений іншими категоріями зайнятого населення. Слід зазначити, що незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної відповідальності, оскільки закон не допускає примушування до праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Право кожного громадянина — розпоряджатися своїми здібностями до праці. Відносини між державою і громадянами з приводу зайнятості основуються на захисті і гарантуванні права кожного з них на працю, як спосіб забезпечення життєдіяльності, реалізації духовних потреб і творчих здібностей, соціальної» підтримки громадян, які втратили засоби до існування. Державна політика в сфері зайнятості базується на принципах, викладених в ст.З Закону «Про зайнятість населення». Крім принципів, визначених Конституцією стосовно забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалізації права на вільний вибір діяльності, зазначені також такі: — сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю; — координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямками соціальної та економічної політики; — співробітництво професійних спілок, об'єднань і асоціацій підприємців, власників підприємств, установ, організацій з органами державної виконавчої влади; — міжнародне співробітництво у розв'язанні проблем зайнятості. Стаття 4 Закону, проголошуючи гарантію реалізації громадянами права на працю, встановлює, що держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні: — добровільність праці, вільний вибір виду діяльності; — захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення; — безплатне сприяння в підборі підходящої роботи та працевлаштуванні; — безплатне навчання, освоєння нових професій, підготовку і перепідготовку; — включення періоду перепідготовки та навчання новим професіям, участі в оплачуваних громадських роботах, а також одержання допомоги по безробіттю до загального трудового стажу; — виплату вихідної допомоги і збереження середньої заробітної плати на період працевлаштування працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах, організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; — виплату безробітним у встановленому порядку допомоги по безробіттю та інших видів допомог. З метою сприяння зайнятості державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки та перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації. Для окремих категорій громадян, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці і потребують соціального захисту, закон встановлює додаткові гарантії зайнятості. Вони виражаються в тому, що за розпорядженням місцевих органів влади на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності бронюється (обов'язково залишається для працевлаштування саме цієї категорії громадян) певна кількість робочих місць. Закон зобов'язує власника або уповноважений ним орган до працевлаштування вказаної категорії громадян в межах встановленої квоти, і у випадку відмови їм в прийомі на роботу з порушника вимог закону стягується штраф у розмірі п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. До категорії населення, що користуються додатковими гарантіями зайнятості, відносяться: — жінки, які мають дітей віком до шести років; — матері, які самі виховують дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів; — молодь у віці до 18 років; — діти, які залишились без батьківської опіки, у віці до 18 років, а також вихованці, учні, студенти, курсанти, слухачі, стажисти після закінчення навчання (але не старші 23 років за умови реєстрації їх в державній службі зайнятості), які вперше шукають роботу; — молодь, яка закінчила чи призупинила навчання в середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах, звільнилась зі строкової військової чи альтернативної служби і якій надається перше робоче місце; — громадяни, звільнені після відбуття покарання чи примусового лікування, які вважаються такими, що потребують соціального захисту, не пізніше року від дня звільнення; — особи перед пенсійного віку; — особи, які з поважних причин більше одного року не мають роботи. Зайнятість населення України забезпечується державою шляхом проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики, спрямованої на раціональне розміщення продуктивних сил, заохочення і стимулювання підприємництва, малого та середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності. Соціально-економічна політика держави в сфері зайнятості передбачає розробку державних та територіальних програм зайнятості населення. Вони спрямовані на запобігання безробіттю шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств у збереженні системи робочих місць, створенні додаткових робочих місць, ефективному використанні трудових ресурсів. З метою вирішення проблем у сфері зайнятості передбачається проведення аналітичних та наукових досліджень структури економіки, прогнозування наступних змін у якості та розподілу робочої сили. 2. Правові основи працевлаштування З поняттям зайнятості тісно пов'язане поняття працевлаштування. Працевлаштування — це комплекс заходів: організаційних, правових, економічних, — спрямованих на забезпечення трудової зайнятості громадян. Працевлаштування може мати різні форми. Громадяни, реалізуючи своє право на працю і бажання працювати, можуть самостійно шукати собі роботу і вільно укладати трудовий договір з роботодавцем. Іншою формою працевлаштування є зайняття не забороненою законом підприємницькою діяльністю, коли громадянин самостійно забезпечує себе видом занять чи працею, які дають йому засоби до існування і розвитку його особистості. Ще працевлаштування громадян може здійснюватись за допомогою держави. Останнє є гарантією реалізації права на працю, яку дає держава своїм громадянам. 3 цією метою держава створює спеціальні органи сприяння працевлаштуванню населення, основною функцією І яких є допомога громадянам у підшуканні підходящої роботи і забезпечення підприємств, установ, організацій робочою силою. В Україні обов'язок по працевлаштуванню громадян покладений на державну службу зайнятості. Державна служба зайнятості створена відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 року №381 «Про створення державної служби зайнятості України». Її діяльність регламентується Положенням про державну службу зайнятості, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 року №47, і Законом України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1991 року. Державна служба зайнятості включає в себе Державний центр зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України, центр зайнятості Автономної Республіки Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські, районні, міжрайонні, міські і районні в містах центри зайнятості, центри організації і учбові заклади професійного навчання незайнятого населення, центри професійної орієнтації населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні і спеціалізовані бюро зайнятості, центри реабілітації населення, інспекції з питань контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення. Організаційно державна служба зайнятості підпорядкована Міністерству праці і соціальної політики України; місцеві центри зайнятості підпорядковуються також відповідним органам місцевого самоврядування та місцевим державним адміністраціям. Завданням державної служби зайнятості є: реєстрація безробітних та облік громадян, які звертаються за сприянням у працевлаштуванні; облік вільних робочих місць; консультація громадян, власників підприємств (установ, організацій) у разі їх звернення до служби зайнятості про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою; надання допомоги громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств (установ, організацій) в підборі потрібних працівників; організація професійної підготовки і перепідготовки громадян у системі служби зайнятості; надання матеріальної допомоги безробітним; аналіз і прогнозування попиту і пропозицій робочої сили, інформування населення і державних органів управління про стан ринку праці; участь у підготовці перспективних та поточних державних та територіальних програм зайнятості і заходів соціального захисту різних категорій населення від безробіття. Для вирішення цих завдань органи державної служби зайнятості наділені правом отримувати від підприємств, установ, організацій статистичні дані про наявність вакантних робочих місць, вивільнюваних і прийнятих на роботу працівників, відомості про очікувані зміни в організації виробництва; направляти для працевлаштування на підприємства, в організації, установи всіх форм власності (за умови наявності там вільних робочих місць) громадян, які потребують працевлаштування; направляти безробітних за їх бажанням на оплачувані громадські, сезонні роботи; розпоряджатися у порядку, встановленому законодавством, коштами фонду сприяння зайнятості: надавати громадянам допомогу по безробіттю, оплачувати професійну підготовку і перепідготовку осіб, ;які потребують працевлаштування, в тому числі компенсуючи до 50% затрат підприємств, установ, організацій і на перепідготовку ними звільнюваних в порядку скорочення працівників; розробляти і виносити на розгляд місцевих органів самоуправління пропозиції щодо встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квот прийому на роботу тих категорій громадян, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці і потребують у зв'язку з цим соціального захисту та підтримки держави. Державна служба зайнятості має право вносити в місцеві державні адміністрації та відповідні ради народних депутатів пропозиції про призупинення на строк до шести місяців рішення підприємства, установи, організації про звільнення працівників, якщо їх подальше працевлаштування ускладнене. В таких випадках органи державної служби зайнятості частково чи повністю компенсують витрати підприємства, викликані такою відстрочкою. Досить широке коло прав і повноважень органів державної служби зайнятості підкріплене зобов'язальними вимогами, які законодавство про працю ставить перед роботодавцями: підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності. Останні зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості шляхом дотримання вимог законодавства про працю, організації професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, професійного перенавчання вивільнюваних працівників, працевлаштування громадян в межах визначених місцевими державними адміністраціями квот, створення додаткових робочих місць. Правовим обов'язком роботодавців є їх реєстрація в місцевих центрах зайнятості, щомісячне подання ними інформації про наявність вільних робочих місць, про кількість прийнятих на роботу працівників, про виконання квоти щодо працевлаштування на роботу інвалідів та інших соціальне незахищених громадян, перерахування в фонд зайнятості обов'язкових страхових внесків. За два місяці до звільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, ліквідацією, реорганізацією, перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату всі підприємства (установи, організації) зобов'язані в письмовій формі проінформувати про це службу зайнятості. У разі порушення строків подання або неподання таких даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за кожного вивільнюваного працівника. Читайте також:
|
||||||||
|