Юридична діяльність, юридичний процес та юридична справа

Юридична практика – це сформована в суспільстві діяльність соціальних суб’єктів, яка забезпечує найбільш ефективне й оптимальне досягнення цими суб’єктами бажаного суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичної практики виявляється у таких змістовних ознаках: є частиною суспільної практики; має суспільний характер; є свідомою діяльністю; здійснюється у межах існуючих правових і соціальних норм і положень; впливає на оточуючу дійсність, сприяє змінам у суспільному житті; є динамічним елементом правової системи суспільства; є частиною культури суспільства; впливає на всі сторони життя суспільства, сприяє розвитку одних суспільних процесів та гальмує інші.

Елементами структури юридичної практики є: суб’єкт; потреби суб’єкта; визначені цілі; сформовані мотиви; визначений предмет; здійснювана діяльність, використані засоби та досягнутий суспільний чи особистий результат.

У юридичній літературі виокремлюють зовнішню і внутрішню форми юридичної практики.

Залежно від видів правової діяльності юридичну практику можна класифікувати направотворчу, правотлумачну, правореалізаційну, практику систематизації права, правового виховання.

Залежно від суб’єктів правової діяльності – на законодавчу, судову, слідчу, нотаріальну, антимонопольну тощо.

Функції юридичної практики – це певні напрямки впливу юридичної практики на суспільне й особисте життя суб’єктів суспільства, які визначають природу і сутність названої практики, її місце у правовій системі суспільства, соціально-правове призначення та перетворюючий характер.

Юридичний процес – це встановлений нормами права порядок здійснення суб’єктами права діяльності щодо створення, тлумачення або реалізації правових норм, спрямований на досягнення цими суб’єктами суспільного чи особистого результату.

Процесуальні норми, формуючи юридичний процес, повинні визначати: цільове призначення процесу; тип основаних відносин; коло осіб, які беруть участь у процесі; дії, що здійснюються учасниками процесу; послідовність здійснення цих дій; строки і місце здійснення дій у юридичному процесі; правові засоби, що забезпечують функціонування процесу.

Види юридичного процесу за видами правової діяльності: правотворчий, правотлумачний, правореалізаційний.

Серед загальноправових принципів, що властиві юридичному процесу,в науці теорії держави і права визначають принцип загальнообов’язковості процесуальних норм для всіх соціальних суб’єктів та пріоритету цих норм перед всіма іншими соціальними нормами; принцип законності та юридичної гарантованості процесуальних прав особи, встановлених законом, пов’язаність нормами закону діяльності всіх посадових осіб і державних органів; принцип верховенства закону, що закріплює вищу юридичну силу норм конституції та законів над іншими нормативно-правовими актами, несуперечливість правових норм; принцип процесуальної справедливості відбиває загальносоціальну сутність юридичного процесу, прагнення до пошуку компромісу між учасниками відносин, відповідність дій їх соціальним наслідкам, наявність певних процесуальних механізмів; принцип процесуальної рівності закріплює рівний правовий процесуальний статус членів суспільства, відсутність будь-яких форм обмеження процесуальних прав особи за ознаками соціальної, расової, національної, мовної, релігійної належності; принцип юридичної відповідальності суб’єктів юридичного процесу за порушення процесуальних норм.

Крім загальноправових принципів юридичний процес здійснюється з дотриманням загальнопроцесуальних принципів, серед яких можна відзначити принцип гласності юридичного процесу, що встановлює відкритість і прозорість юридичного процесу для членів суспільства; принцип змагальності юридичного процесу, який полягає у доведенні й обґрунтуванні кожною особою власної точки зору; принцип дотримання компетенції при прийнятті нормативних і ненормативних правових актів; принцип юридичної сили й обов’язкового характеру прийнятих правових процесуальних актів; принцип дії конституційного і судового контролю в процесуальній сфері; принцип поєднання публічної і приватної ініціативи при порушенні юридичного процесу; принцип оптимального поєднання одноособовості та колегіальності в юридичному процесі; принцип оптимального поєднання усності і писемності юридичного процесу; принцип особливого процесуального захисту соціально незахищених прошарків населення.

Стадія юридичного процесу – це сукупність взаємопов’язаних дій членів суспільства, встановлених процесуальними нормами, які складають певну частину юридичного процесу.

У правовій науці виокремлюють такі стадії процесу правотворчості: а) дослідження, аналіз суспільних явищ і процесів, виявлення об’єктивної потреби у правовій регламентації; б) визначення суб’єкта, що може прийняти норму права; в) прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта; г) розроблення концепції, ідеї, аналізу майбутнього нормативно-правового акта; д) підготовлення проекту нормативно-правового акта; є) попередній розгляд проекту акта; е) суспільне обговорення проекту нормативно-правового акта (якщо це необхідно); ж) офіційний розгляд проекту нормативно-правового акта відповідним органом; з) прийняття правового акта, його оформлення, підписання, опублікування і набрання ним юридичної сили.

Процес тлумачення норм права складається з таких стадій: встановлення об’єктивної потреби у тлумаченні норм права; узагальнення юридичної практики; з’ясування змісту правової норми, отримання результату з’ясування, перевірка його на адекватність волі законодавця; розроблення й обговорення проекту правотлумачного акта; прийняття або затвердження акта тлумачення норм права; опублікування вказаного акта.

У правореалізаційному процесі найбільшою стадійністю характеризується процес застосування права.

Серед стадій правозастосування виділяють:установлення і дослідження фактичних обставин справи; вибір і аналіз правової норми з точки зору її справжності, законності, дії у часі, просторі, за колом осіб; тлумачення змісту норми права; прийняття рішення та видання правозастосовчого акта; доведення змісту прийнятого рішення до відома учасників правозастосовного процесу.

Юридична справа– сукупність документів, певним чином оформлених, які стосуються передбаченої нормами права певної життєвої обставини, що прийнята до процесуального провадження для встановлення істини.

Юридична справа існує реально; є індивідуалізованою (стосується певного казусу, конкретної особи); має початок і кінець; підлягає реєстрації (має обліково-реєстраційний номер). Сферу юридичних справ складають правопорушення, цивільні спори, сімейні конфлікти, трудові конфлікти та ін.

Вирішення юридичної справиполягає в тому, щоб проаналізувати факти і, спираючись на норми права, зробити офіційні інтелектуально-вольові узагальнення у вигляді процесуального акта юридичного характеру.

Процесуальний акт– процесуальна дія чи рішення посадової особи або органу, уповноважених законом виконувати завдання судочинства, контролю та інші, які мають процесуальну форму і фіксуються в процесуальних документах.

19. Теоретико-методологічні засади формування
та розвитку правової системи

Існує думка про те, що правову систему можна розглядати у двох аспектах:

– у широкому значенні – як сукупність взаємопов’язаних однорідних юридичних засобів (явищ), за допомогою яких органи влади здійснюють стабілізуючий, регулятивний та управлінський вплив на суспільні відносини (через закріплення, конкретне чи загальне регулювання, дозвіл, зобов’язання, заборону, переконання і примус, попередження, встановлення санкцій тощо);

– у вузькому значенні – як єдність правових норм національного права та законодавства, які складаються з центральної частини (Конституції), периферійних (галузевих) і комплексних (міжгалузевих) законів.

Із визначення «правової системи» можна виділити низку властивостей, що їй притаманні:

– системність – із самого визначення «системи» ми розуміємо, що мається на увазі певне коло правових явищ і процесів, які до того ж пов’язані між собою кореляційними зв’язками;

– циклічність функціонування передбачає те, що у правовій системі, в процесі регуляції, охорони та захисту суспільних відносин взаємодія елементів відбувається за принципом «отриманий результат тягне за собою певні зміни, які в свою чергу створюють підстави для досягнення якісно нового результату», іншими словами, відбувається постійне вдосконалення системи;

– послідовність розвитку правових процесів у системі – це визначений на основі здобутого досвіду та зумовлений необхідністю процесів регулювання та охорони суспільних відносин у різних умовах порядок переходу від одних елементів правової системи до інших, що зберігає при цьому зв’язки детермінізму і кореляції;

– поєднання статики і динаміки можна визначити з двох характерних взаємопов’язаних блоків елементів правової системи: постійних (система права, система законодавства, правова культура…) і змінних (правовідносини, правотворчість, право реалізація…);

– інтегративність правової системи можна розглядати у двох значеннях: внутрішній аспект – це глибокі взаємозалежні зв’язки між елементами правової системи, які забезпечують її існування як цілісної структури; зовнішній аспект – можливість правової системи, наприклад певної держави, «зближатись» з метою взаємопроникнення з правовою системою іншої держави, результатом чого є виникнення нового утворення, яке органічно поєднує в собі елементи та властивості обох правових систем. Географія регулювання таких утворень збільшується, взаємозв’язки держав у сфері регуляції, охорони та захисту суспільних відносин – спрощуються;

– постійність – передбачає те, що саме в межах правової системи відбувається врегулювання суспільних відносин, і їх розвиток не можливий без вдосконалення функціонування правової системи;

– чіткість – забезпечується тим, що правова система структурована, тобто в ній визначені конкретні елементи, що і забезпечують її функціонування;

– внутрішня впорядкованість, яка надає системі, за всієї її динамічності, стійкого характеру. Мається на увазі, що елементи всередині правової системи розвиваються і функціонують не хаотично, а на засадах взаємозв’язку і взаємозалежності одне від одного, вони являють собою ланки єдиного ланцюга, який називається «правова система».

Існує думка, що можна виділити 5 рівнів правової системи:

1) суб’єктивно-сутнісний (суб’єкти права);

2) інтелектуально-психологічний (правосвідомість);

3) нормативно-регулятивний (норми права);

4) організаційно-діяльнісний (правовідносини, право реалізація, правова поведінка, правотворчість);

5) соціально-регулятивний (законність, правопорядок, правова культура).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Норми права в системі соціонормативного регулювання	\|	Структура сучасної правової системи

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.