Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Список обзорных лекций для Государственного экзамена 4 страница

Найвищим ступенем розвитку класичного німецького ідеалізму було правове вчення Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831). Головною працею Гегеля з проблем держави і права є «Філософія права» (1821 p.). Його філософська теорія базується на тому, що в основі соціальної дійсності лежить «світовий розум», «абсолютна ідея» чи «світовий дух», що виявляють себе в мисленні чи самопізнанні. У філософії духу він розрізняв три основні науки, а саме — про суб’єктивне, об’єктивне та абсолютне. Вчення про державу і право Гегель розглядав як складову частину філософії. Державу і право Гегель розглядав крізь призму самої ідеї та напрямів її реалізації. Питання конструкції, сутності, змісту та конкретного застосування державно-правових явищ він відносив до предмету юриспруденції. Саме право Гегель визначав як наявне буття свободи, певний ступінь розвитку свободи. Розуміння права він формулює з позицій ідеалізму, стверджуючи, що право виявляє себе спочатку в історичному, моральному, релігійному значенні, а вже потім у дійсності.

Саму свободу, за Гегелем, закладено в конструкції абстрактного права, що має кілька рівнів: а) рух від абстрактного до конкретного; б) судження про неправду (ненавмисну, обман, злочин); в) змішування абстрактного права і моралі, що призводить до об’єктивізації свободи через сім’ю, громадянське суспільство і державу.

Абстрактне право Гегель формулює таким чином: «Будь особистістю і поважай інших як особистостей!» Конкретне право виявляється у формальній свободі та, в першу чергу, у свободі приватної власності.

Злочин є порушенням права, а засобом відтворення порушеного права Гегель вважає покарання. Суб’єктивна воля виявляється лише в діях (поведінці).

Громадянське суспільство, за Гегелем, характеризується трьома основними моментами: а) системою потреб; б) відправленням правосуддя; в) діяльністю поліції і корпорацій. У такій конструкції відчувається змішування функцій громадянського суспільства і держави, що їх Гегель ототожнював.

Отже, Гегель в питаннях свободи і недоторканності особи стояв на позиціях формальної рівності всіх суб’єктів громадянського суспільства. Держава і право є засобами визначення і забезпечення формальної рівності людини і громадянина. Весь новітній час, починаючи з Реформації, Гегель присвячує німецькій нації, вважаючи, що США і Росія ще не проявили себе у всесвітній історії.

До основних нормативно-правових документів, що закріплювали права і свободи людини та громадянина, належать: а) Велика хартія вольностей 1215 p.; б) Петиція про право 1628 р.; в) Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув’язнень за морями (habeas corpus act) від 26 травня 1679 р.; г) Біль про права від 13 лютого 1689 p.; д) Біль про права 1791 р. (перші десять поправок до Конституції США); е) Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 р. та ін.

Крім майнових інтересів, в умовах станово-представницької монархії велась і боротьба за особисту недоторканність. Прикладом такої боротьби за свободу і рівність прав місцевих феодалів і обмеження зловживання королівської влади був рух баронів у Англії на початку XIII ст. У результаті в 1215 р. було прийнято Велику хартію вольностей. Офіційно в Англії цей документ вважали першою її Конституцією. Повний текст цієї ісартії поділяють на три частини: а) статті, що стосуються матеріальних інтересів різних соціальних верств та груп населення (статті 1, 2, 9, 13, 15 і 18); б) статті, що реформують державний механізм англійського королівства, або «конституційні» (статті 12, 14 і 61); в) статті, що встановлюють принципи Діяльності судово-адміністративного апарату (статті 17, 20, 21, 40). Важливе значення для розширення свобод, недоторканності людини, й упорядкування діяльності королівської влади мали статті 18—20, 38—40, 45 та деякі інші. Так,ст. 39 проголошувала, що жодну вільну людину не буде заарештовано чи ув’язнено в тюрму, чи позбавлено володіння, чи яким-небудь іншим чином обездолено, і «ми не підемо на неї, не пошлемо на неї інакше як за законним вироком рівних їй і за законом країни».

Петиція про право — це нормативний документ, що започаткував буржуазно-революційне законодавство Англії. Петицію, подали королю духовенство та світські лорди й общини, щобули представлені в парламенті з метою підтвердження різних прав і вольностей підданих короля. Король відповів у парламенті: «Нехай буде зроблено за цим бажанням». У самій петиції формулювалися порушення, що були вчинені Таємною Радою у вигляді допитів, затримань та ув’язнень в тюрми супроти законів та вольностей королівства. В петиції було сформульовано прохання не порушувати в майбутньому законів і статутів англійського королівства та не чинити дії на шкоду народу, .з метою його заспокоєння.

Процесуальне закріплення гарантій від незаконних арештів було; здійснено з прийняттям 26 травня 1679 р. «Акту про краще забезпечення свободи підданих и про попередження ув’язнень за морями (habeas corpus act). Метою цього документа є визначення правового статусу особи, що знаходилася під вартою до суду, тобто була попередньо ув’язнена. Акт 1679 р. встановив складний юридичний механізм, що забезпечував права особистості, можливості внесення грошової застави. Заставу повинен був встановити суд у кожному конкретному випадку. Акт зазначав причини недоліків, що мали місце при забезпеченні особистої недоторканності заарештованих. Вказувалося, що шерифи, тюремники та інші чиновники, яким під і варту віддавалися піддані короля за кримінальні чи такі, що вважалися кримінальними, діяння, довгий час не виконували зверненого до них наказу habeas corpus act. Від цього страждали і в майбутньому можуть страждати піддані короля, надовго утримувані в тюрмі, тоді коли за законом вони могли бути взяті на поруки. Для попередження таких випадків і для швидшого звільнення всіх осіб, утримуваних зазлочини, затверджувалося таке: а) якщо будь-яка особа чи особи подадуть наказ habeas corpus, звернутий до шерифа, тюремника чи наглядача, то така посадова особа зобов’язана у триденний термін виконати цей наказ і доставити заарештованого чи затриманого до лорда-канцлера, судді чи барона та іншого суду, звідки було видано наказ і одночасно зазначити дійсні причини затримання. Лорд-канцлер, барони чи суди зобов’язані протягом двох днів розібратися у справі та, взявши заставу та зобов’язавши заарештованого явитися до суду, звільнити його від тримання під вартою, крім випадків, коли суддям буде зрозуміло, що особу затримань на законних підставах і за такі діяння; що заарештований за законом не може бути взятий на поруки. За невиконання вимог habeas corpus посадові особи (начальник тюрми, тюремники чи інші чиновники), під охороною яких знаходиться заарештований, підлягають після першого випадку штрафу в сумі 100 фунтів, а після другого — 200 фунтів і визнаються нездатними виконувати свої обов’язки на даній посаді. Будь-яка особа чи особи, що були звільнені згідно з habeas corpus, не можуть бути в майбутньому заарештовані за той самий злочин інакше як за приписом того суду, до якого вони зобов’язані підпискою з’являтися, або іншого суду, який здійснює юрисдикцію по даній справі. За невидачу наказу habeas corpus судді підлягали штрафу в сумі 500 фунтів. Положення цього акту не поширювалися на заарештованих за борги чи по якій-небудь іншій цивільній справі.

Біль про права від 13 лютого 1689 р. був внесений у парламент духовними і світськими лордами та общинниками з метою запобігання протизаконним діям проти віри та вольностей народу. В Білі вимагалося: а) припинити дії короля Іакова ІІ, його радників, чиновників та суддів, що посягають на відміну законів, збори податків без санкції парламенту, припинити незаконні затримання та переслідування, визнати свободу виборів парламенту, свободу слова, заборону надмірних застав, вільного формування суду присяжних та ін.; б) через відмову від престолу короля Іакова II інші особи, що коронуються, повинні додержуватися законів і вольностей королівства Англії; в) всі вимоги повинно бути узгоджено з парламентом, узаконено, оголошено чи оприлюднено іншим способом та дотримано в майбутньому.

1701 року було видано Акт про устрій (Акт про майбутні обмеження і про краще забезпечення прав і свобод підданих). У ньому були такі вказівки королю: вступити на престол, приєднатися до англійської церкви, не виїжджати без згоди парламенту за межі Англії, Шотландії та Ірландії. Закріплювався контроль за Таємною Радою, суддями, обов’язок королів додержуватися законів і вимагати цього від міністрів та чиновників.

Ідеї американських мислителів було закріплено в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки та Білі про права.

Декларацію незалежності США було затверджено 4 липня 1776 р. Основні її положення відображали ідеї природного права, а саме: а) рівність всіх щодо природних прав, таких як право на життя, свободу, недоторканність, власність, щастя і безпеку; б) право на усунення від влади уряду, що не задовольняє інтересів народу; в) ідею суверенітету народу; г) принцип розподілу влад; д) право народу на вибір такої форми правління, що відповідає його інтересам; є) ідею про те, що уряд лише слуга народу і повинен діяти в інтересах народу.

Права і свободи громадян США закріплено в Конституції США, прийнятій 17 вересня 1787 р. Конвентом, який складався з 55 делегатів з 12 штатів. Спочатку в текст Конституції Біль про права включено не було. Делегати Конвенту вважали, що Конституція сама по собі є Білем про права. Водночас деякі положення Конституції стосувалися прав і свобод. Наприклад, розділ 9 статті І закріплював, що дія привілею наказу habeas corpus не повинна призупинятися, окрім випадків, якщо це потрібно для суспільної безпеки в разі повстання чи вторгнення. Заборонялося приймати білі про опалу. Велике значення для захисту громадян від свавілля влади мав припис статті III про те, що всі кримінальні справи має розглядати суд присяжних. Важливе значення для майбутнього закріплення фундаментальних прав і свобод мало положення розділу 2 статті IV, в якому закріплювалося, що громадянам кожного штату надаються всі привілеї та пільги громадян інших штатів. Пізніше під привілеями і пільгами розуміли належність природних прав.

Отже, з самого початку Конституція США проголосила певні демократичні принципи щодо прав і свобод громадянина. Під тиском прогресивних сил 15 грудня 1791 р. було прийнято федеральний Біль про права, який містив десять поправок до Конституції США. В ньому закріплювалися такі положення.

1. Конгрес не прийматиме законів, які б: а) встановлювали обов’язковість будь-якої релігії чи забороняли її вільне сповідування; б) обмежували свободу слова чи друку; в) обмежували право народу мирно збиратися; г) не дозволяли звертатися до уряду з петиціями про виправлення зловживань влади.

2. Оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре оснащена міліція, то за народом залишалося право зберігати і носити зброю.

3. У мирний час жоден солдат не селитиметься у будь-який дім без згоди його власника. Під час війни це може відбуватися лише у порядку, встановленому законом.

4. Право народу на охорону особистості, житла, паперів і майна від необґрунтованих обшуків чи арештів не порушуватиметься. Ордери на обшук чи арешт видаватимуться лише з правдоподібних причин, що підтверджені присягою чи урочистою клятвою. Такі ордери повинні містити детальний опис місця, де повинен бути проведений обшук, і особи чи речі, які підлягають арешту.

5. Нікого не може бути притягнуто до відповідальності за .тяжкий чи інший кримінальний злочин інакше, як за ініціативою чи обвинуваченням, що виходить від великого журі. Винятками є розгляди справ, що їх порушено у збройних силах чи міліції щодо осіб, які перебували на дійсній службі під час війни чи під час іншої суспільної небезпеки. Ніхто не нестиме двічі відповідальність життям чи тілесною недоторканністю за один і той самий злочин. Нікого не повинно бути примушено давати свідчення проти самого себе, не буде позбавлений життя, свободи чи майна без законного судового розгляду. Жодна приватна власність не відбиратиметься для суспільного користування без справедливого відшкодування.

6. За будь-якого кримінального переслідування обвинувачений має право на швидкий та публічний суд безсторонніх присяжних зі штату й округу, де вчинено злочин. Обвинувачений матиме право вимагати, щоб йому дали очну ставку зі свідками, які свідчать проти нього, він може вимагати свідків зі свого боку і користуватися послугами адвоката для свого захисту.

7. У позовах загального права, де ціна позову перевищує 20 доларів і зберігатиметься право вимагати розгляду справи судом присяжних і жоден факт, що його розглядали присяжні, не буде повторно переглядати який-небудь суд Сполучених Штатів інакше, як за положенням загальною права.

8. Не вимагатимуться надмірні застави і не стягуватимуть надмірні штрафи, не докладатимуть жорстокі та принизливі покарання.

9. Визначення у Конституції всіх цих прав не тлумачитиметься як заперечення чи зменшення інших прав, що зберігаються за народом.

10. Ті повноваження, що не передано Сполученим Штатам Конституцією і користування якими не заборонено нею окремим штатам, залишаються відповідно за штатами чи народом.

Отже, Біль про права 1791 р. істотно доповнив Конституцію США демократичними правами та свободами.

Важливу роль в історії формування першого покоління прав людини відіграла французька Декларація прав людини і громадянина 1789 p., прийнята на початку Великої французької революції (1789-1794 pp.).

Конституціоналісти, що прийшли до влади в результаті революції, проголосили ліквідацію феодалізму та станово-феодальних порядків. Було проголошено і проведено низку прогресивних політичних, соціально-економічних та правових перетворень. 26 серпня 1789 р. Установчі Збори прийняли Декларацію прав людини і громадянина, в якій проголошувалося: а) люди народжуються вільними і рівними в правах; б) вони залишаються такими на все життя; в) за ними закріплюються невід’ємні природні права на свободу, індивідуальну безпеку, недоторканність, власність, вчинення опору гнобителям та інші; г) всі люди рівні перед законом; д) закріплення принципу розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову.

Одним із документів, що закріплювали природні (громадянські та політичні) права людини, була Конституція Франції, прийнята 3 вересня 1791 р. У преамбулі Конституції йшлося про таке: а) ліквідацію станових привілеїв; б) спадкування чи продаж державних посад заборонялися; в) рівність для всіх драв; г) невизнання законом будь-яких обов’язків, що суперечать природним правам людини і Конституції. Конституція забезпечувала такі природні та громадянські права: а) доступ до всіх посад за бажанням і здатністю виконувати покладені обов’язки; б) рівномірний розподіл податків між громадянами залежно від їх прибутків; в) рівність перед законом і судом при покладанні покарань за вчинені злочини. Людині було гарантовано такі свободи: а) пересування; б) слова, друку, думки, релігії; в) від цензури чи будь-якої іншої перевірки документів перед друком; г) зборів і мітингів без зброї і при додержанні поліцейських законів; д) звернення до будь-яких органів.

Законодавчій владі було заборонено видавати будь-які закони, що суперечать природним правам та Конституції. Гарантувалася недоторканність власності та справедливе відшкодування збитків, загальна для всіх народна освіта, безкоштовна в частині, необхідній для всіх людей.

 

4. Трудові відносини при використанні робочої сили мають юридич­ну форму, яка за ознаками є специфічною і відрізняється від сфер пра­вового регулювання будь-яких інших відносин. Така специфіка поля­гає в особливості використання робочої сили як неординарного то­вару, у специфіці ринку праці. Його суттєві відмінності від ринку товарів і ринку капіталу створюють об'єктивну необхідність право­вої регламентації, яка відрізняється від регламентації цивільно-пра­вових майнових угод. Економічний, соціальний і політичний розви­ток, удосконалення та ускладнення виробництва і трудових процесів, боротьба робітників за свої права тощо вплинули на відокремлення норм, які регламентують застосування найманої праці.

Автономія згаданих норм стала помітною в деяких країнах уже пі­сля Першої світової війни, особливо в Німеччині, де у післявоєнний період відбувався інтенсивний розвиток трудового законодавства, і у Франції, де було прийнято Кодекс праці. Після Другої світової війни виникають умови для формування на базі норм, які виділилися із ци­вільного, адміністративного та інших галузей права, самостійної га­лузі — трудового права, предметом якого стали відносини про засто­сування найманої праці. Вони охоплюють індивідуальні трудові відно­сини між працівником і підприємцем, колективні трудові відносини між окремими власниками (об'єднаннями підприємців) і профспілка­ми або іншими організаціями працівників щодо встановлення та реа­лізації умов праці. До сфери дії трудового права увійшли також відно­сини з державної регламентації діяльності профспілок і посередництва у працевлаштуванні працівників. Трудове право розглядається в За­хідній Європі та США як симбіоз приватного і публічного права.

Останніми роками у згаданих країнах спостерігається тенденція до поширення трудового права, особливо деяких його захисних по­ложень, на категорії працівників, які не належать до найманого пер­соналу, — на так званих автономних (незалежних) працівників (ре­місників, дрібних торговців, осіб вільних професій), а також на членів виробничих кооперативів, сімейних підприємств, на держав­них службовців. Це стало характерним явищем, але спочатку деякі положення трудового права почали поширюватися на поліцейських та військовослужбовців щодо їх захисту, укладання з ними кон­трактів про обсяги робіт, умови праці тощо.

Об'єкт правового регулювання трудового права за останні роки значно розширився. До нього зараховують регулювання деяких ас­пектів ринку зайнятості, становища безробітних, забезпечення прав працівників у зв'язку з регламентацією службових винаходів, раціо­налізаторських пропозицій, захисту особистості працівника, його гідності, особистих і сімейних таємниць від посягання з боку як влас­ників, так і державної влади, а також широке коло питань, які пов'я­зані з професійним навчанням та перепідготовкою працівників.

Більш-менш системно вперше в історії України права людини були відображені ще у III Універсалі Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 р., який проголосив, зокрема, «свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами», приписав «вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування», наголосив на необхідності «упорядкувати судівництво й привести його до згоди з правними поняттями народу» з тим, щоб суд був справедливим.

Після закінчення громадянської війни головною формою залучення громадян до праці залишилась обов'язкова трудова повинність. Із введенням непу відчувався поступовий перехід до договірних начал у трудових відносинах. Приймається цілий ряд законодавчих актів, які ставили за мету врегулювання трудових відносин у нових умовах, організацію праці, її оплату і охорону. Виникла гостра необхідність у розробці та прийнятті нового кодексу законів про працю. Проект Кодексу законів про працю УСРР розроблявся паралельно з Кодексом законів про працю РСФРР у повній відповідності до нього. Ці кодекси навіть у дію були введені в один день — 15 листопада 1922 року.

Кодекс законів про працю УСРР складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Перший розділ містив загальні положення, другий визначав порядок найму і надання робочої сили, третій встановлював порядок залучення громадян УСРР до трудової повинності, четвертий присвячувався колективним договорам, п'ятий — трудовим договорам, шостий — правилам внутрішнього трудового розпорядку, сьомий — нормуванню праці, восьмий — винагороді за працю, дев'ятий — гарантіям і компенсаціям. Десятий і одинадцятий розділи регулювали робочий час і час відпочинку, дванадцятий і тринадцятий містили норми про учнівство, працю жінок і неповнолітніх. У чотирнадцятому розділі мова йшла про охорону праці, в п'ятнадцятому — про профспілки і їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Шістнадцятий розділ встановлював систему органів по вирішенню конфліктів і розгляду справ про порушення законів про працю. Питання соціального страхування регулювалося останнім, сімнадцятим розділом.

Уст. 1 проголошувалося, що норми Кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов'язковими для всіх підприємств, установі господарств як державних і громадських, так і приватних, а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Проголошувалися недійсними договори і угоди про працю, які погіршували умови праці в порівнянні з нормами кодексу (ст. 4). Наймання і надання робочої сили проводилося виключно на основі добровільної згоди працівника (ст. 5).

За Кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Розмір винагороди за працю не міг бути меншим обов'язкового мінімуму оплати, встановленою для даної категорії праці державою.

Тривалість нормативного робочого дня за Кодексом становила 8 годин. Пільги були встановленні для неповнолітніх, для тих, хто працював на підземних роботах, і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії працюючих встановлювався шестигодинний робочий день. Надурочна робота, як правило, не допускалася.

Кодекс визначав права і обов'язки профспілок і їх органів на підприємствах, в установах і в господарствах, а також обов'язки адміністрацій у справі сприяння роботі профспілок (ст. 151—167). Справи про порушення законів про працю і всі трудові спори вирішувалися або в примусовому порядку (в особливих сесіях народних судів), або в примирному порядку (примирних камерах, третейських судах тощо) (ст. 168— 169). За Кодексом соціальне страхування поширювалося на всіх осіб найманої праці, незалежно від того на підприємствах якої форми власності вони працюють (ст. 175). Чітко визначався зміст соціального страхування (ст. 176).

Кодекс законів про працю УСРР досить ефективно регулював трудові відносини на початковому етапі непу. Але вже з 1924 року на Україну починають поширюватися загальносоюзні акти. Строга централізація державного управління вимагала підвищення рівня трудової дисципліни. На боротьбу з порушниками трудової дисципліни спрямовуються прийняті РН К СРСР постанови "Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах" від 6 березня 1929 року і "Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах" від 5 липня 1929 року. В 1929 році був введений скорочений календарно-робочий тиждень: на безперервно діючих підприємствах і установах — п'ятиденний, на всіх інших — шестиденний.

У 1926—1929 роках значного розвитку набула промислова кооперація. 16 травня 1928 року ВУЦВК і РНК УСРР затвердили Положення про промислову кооперацію. Положення регулювало трудові відносини членів промислової артілі, зокрема: питання виникнення і припинення трудових відносин, випробувального терміну, техніки безпеки, охорони праці тощо.

Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 25 лютого 1931 року внесла ряд змін і доповнень до Кодексу законів про працю УСРР 1922 року. Було завершено процес переведення робітників промисловості і транспорту на 7-годинний робочий день. Більшість підприємств і установ було переведено на безперервний робітничий тиждень, а робітники і службовці одержували день відпочинку по черзі у різні дні тижня. Заробітна плата виплачувалась залежно від професійної кваліфікації робітника, за твердими фіксованими ставками або за тарифними сітками, розробленими для кожної галузі промисловості. Основними ((юрмами оплати були відрядна, почасова і преміальна. Характерною була суворість заходів, спрямованих на зміцнення трудової дисципліни робітників і службовців. За постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 22 листопада 1932 року неявка на роботу без поважної причини, хоча б протягом одного дня, тягла за собою звільнення з роботи з позбавленням права користуватися квартирою, наданою в будинку даного підприємства чи установи. В окремих галузях народного господарства СРСР були прийняті статути про дисципліну: на залізничному транспорті (1933 р.), в органах юстиції (1933 р.), на водному транспорті (1934 p.), в органах зв'язку (1935 p.).

В Україні 11 вересня 1935 року РНК УСРР затвердив Статут про дисципліну робітників та службовців комунальних електростанцій і електромереж УСРР.

У 1938 році постановою РНК СРСР вводяться єдині трудові книжки, у яких фіксувалась уся трудова діяльність працівника. З метою морального стимулювання Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 грудня 1938 року встановлюються звання Героя Соціалістичної Праці, а також медалі "3а трудову доблесть" і "За трудову відзнаку".

Потреби оборони призвели до необхідності введення трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах. Мобілізовані направлялись на важливі виробництва і будови за місцем проживання. Трудова повинність використовувалась для виконання будівельних робіт на оборонних спорудах, заготівлі палива, охорони шляхів сполучення, зв'язку, електростанцій та інших важливих об'єктів, що мали оборонне значення. Трудова повинність поширювалась на чоловіків від 16 до 55 років, а жінок від 16 до 50 років.

Відбулися значні зміни в чинному трудовому законодавстві. Указом Президії Верховної Ради СРСР " Про режим робочого часу робітників і службовців на період війни" від 26 червня 1941 року директорам підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до 3 годин в день. Згідно з указами від 9 квітня 1942 року і 9 січня 1943 року скасовувалися чергові та додаткові відпустки. їх було замінено грошовою компенсацією, виплата якої була тимчасово призупинена. Відпустка надавалася тільки підліткам до 16 років.

В умовах воєнного часу велике значення мала трудова дисципліна. Поряд із заохоченням добросовісних працівників росло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. За ряд порушень трудової дисципліни поряд з дисциплінарною відповідальністю застосовувалась кримінальна.

На вирішення проблеми інвалідів війни була спрямована постанова РНК УРСР "Про працевлаштування і побутове обслуговування інвалідів Вітчизняної війни" від 20 квітня 1943 року.

Перехід до мирної праці дав можливість відмовитися від методів трудового регулювання, характерних для воєнного часу.

Перш за все були ліквідовані трудові мобілізації і поновлена система організованого набору робочої сили на підставі договорів господарських організацій з колгоспами і колгоспниками. Постанова Ради Міністрів УРСР від 21 серпня 1948 року рекомендувала укладати трудові договори терміном не менше двох років. Ще до цього, 4 лютого 1947 року, Рада Міністрів УРСР прийняла постанову про поновлення колективних договорів між адміністрацією підприємства і комітетами профспілок.

Кримінальна відповідальність за самовільне залишення підприємстві установ, а також за прогули без поважної причини була скасована тільки 23 квітня 1956 року.

Поступово поновлювались довоєнні норми, які регулювали робочий час. Були скасовані щоденні трьохгодинні понаднормові роботи. З 30 червня 1945 року відновлюються чергові та додаткові відпустки, розпочинається видача грошової компенсації за відпустки, які не були використані у війну.

У роки десталінізації відбувається подальша демократизація трудового права. З 1957 року було відновлено право робітника з власного бажання припинити роботу, попередивши про це адміністрацію за два тижні до вказаного ним терміну залишення роботи.

13 грудня 1956 року Президія Верховної Ради СРСР видає указ "Про посилення охорони праці підлітків" у яким заборонялося приймати на роботу підлітків, яким не виповнилося 16 років. Відповідні зміни були внесені до Кодексу законів про працю УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 березня 1956 року було скорочено робочий день у передвихідні і передсвяткові дні на дві години.

З 1958 року більша частина підприємств і установ переводиться на семигодинний робочий день. У 1960 році в цьому режимі працювали уже всі підприємства й установи. Для робітників, зайнятих на підземних роботах, встановлювався шестигодинний робочий день.

Нарешті відбулися зміни у пенсійному законодавстві. 14 липня 1956 року Верховна Рада СРСР приймає закон "Про державні пенсії". Закон встановлював порядок призначення і виплати пенсій по старості, інвалідності, при втраті годувальника, а також військовослужбовцям і їх сім'ям. Право на пенсію за старістю мали чоловіки — при досягненні ними віку 60 років та при стажі роботи не менше 25 років, жінки — при досягненні ними 55 років та при стажі роботи не менше 20 років. Для осіб, які працювали на підземних роботах або в інших тяжких умовах ці показники знижувалися.

Важливу роль у покращенні життєвого рівня населення відіграло Положення про підмогу за державним соціальним страхуванням, затверджене Радою Міністрів СРСР від 22 січня 1955 року. На підвищення ролі профспілкових органів в трудовому регулюванні було спрямоване Положення про права фабричного, заводського, місцевого комітету профспілки, затверджене Президією Верховної Ради СРСР від 15 липня 1958 року.

Загальні принципи радянського трудового права і норми, що регулюють трудові відносини, містили прийняті 15 липни 1970 року Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про працю. 10 грудня 1971 року був прийнятий Кодекс законів про працю УРСР.


Читайте також:

  1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
  2. VІ. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИХ ДЖЕРЕЛ
  3. А. В. Дудник 1 страница
  4. А. В. Дудник 10 страница
  5. А. В. Дудник 11 страница
  6. А. В. Дудник 12 страница
  7. А. В. Дудник 2 страница
  8. А. В. Дудник 3 страница
  9. А. В. Дудник 4 страница
  10. А. В. Дудник 5 страница
  11. А. В. Дудник 6 страница
  12. А. В. Дудник 7 страница




Переглядів: 718

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Список обзорных лекций для Государственного экзамена 3 страница | Класифікація поживних середовищ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.007 сек.