• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ ВІКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ

У стародавніх суспільствах вікові відмінності між індивідами прямо збігаються з відмінностями соціальними. Вікові групи, об'єднуючи людей, передусім чоловіків, стають основним механізмом їх соціалізації. При цьому кожна група виконує власні, властиві лише їй соціальні функції. У феодальному суспільстві, наприклад, соціалізація забезпечується через безпосереднє залучення підлітків та юнаків до діяльності дорослих (зброєносці у воїнів, допомога ремісникам, участь у селянському господарюванні тощо).

Ж.-Ж. Руссо першим звернув увагу на те значення, яке відіграє цей період ("друге народження", "народження у життя") в житті людини, підкресливши його визначальну особливість — розвиток самосвідомості.

На основі вивчення етнографічних матеріалів Д. Ельконін показав, що на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли основним способом добування їжі було збирання, дитину дуже рано залучали до праці дорослих для практичного опанування способів добування їжі і використання примітивних знарядь для збивання плодів і викопування їстівних коренів. За таких умов не було ані необхідності, ані можливостей для спеціальної стадії підготовки дітей до майбутньої трудової діяльності.

Історично поняття дитинства пов'язане не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, притаманним цьому періоду в житті людини, з колом прав і обов'язків, з набором доступних видів і форм діяльності.

Дитинство охоплює період, коли дитину не можна безпосередньо включити в систему суспільного відтворення, адже потрібні спеціальні зусилля для того, щоб вона оволоділа складними для її віку знаряддями праці. Отож природне включення дітей у спільну з дорослими продуктивну працю відсувається.

Згодом було запропоновано багато різноманітних теорій щодо сутності та особливостей вікового розвитку людини. Як влучно зауважив Л. Виготський, загальних теорій у віковій психології більше, ніж твердо встановлених фактів.

Проблеми вікового розвитку в зарубіжній психології. Біогенетичні теорії наголошували передусім на значенні біологічних детермінант, вважаючи саме їх відповідальними за розвиток соціально-психологічних властивостей особистості.

Назвемо серед них насамперед теорію Ст. Холла, який основним законом психології розвитку вважав біогенетичний "закон рекапітуляції", відповідно до якого індивідуальний розвиток (онтогенез) повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку (філогенезу).

Немовля відтворює тваринну фазу розвитку людства, дитинство відповідає періоду, коли основними заняттями людини були полювання та рибальство. Передпідлітковий вік (8-12 років) відповідає початку цивілізації, а юність, охоплюючи період від початку статевого дозрівання (12-13 років) до початку дорослості (22-25 років), аналогічна епосі романтизму.

Родоначальники "конституційної психології" (Е. Кречмер, Е. Йєнш), в якій робиться спроба побудувати типологію особистості на основі певних біологічних факторів, зокрема будови тіла, висунули гіпотезу про існування взаємозв'язку між фізичним типом людини та особливостями її розвитку.

Ідею Кречмера про можливість співвіднести кожну людину з шкалою, на одному полюсі якої будуть циклоїди (легко збуджувані, безпосередні, з вкрай нестійким настроєм), а на іншому — шизоїди (замкнуті, неконтактні, емоційно скуті), К. Конрад запропонував використовувати і для вікових стадій розвитку. Так, передпідлітковий вік пропонується вважати переважно циклоїдним, а юність — шизоїдною. В окремих біогенетичних теоріях визнання органічного характеру процесу розвитку поєднується з урахуванням деяких інших чинників. Так, А. Гезелл вважає "ріст" і "розвиток" синонімами, які позначають процес прогресивної диференціації та інтеграції способів поведінки людини. Погоджуючись з власне фактом культурних впливів, Гезелл наголошує, що вони не можуть пересилити вплив дозрівання. За Гезеллом, "культура модулює і каналізує, але не породжує етапів і тенденцій розвитку".

Антиподом біогенетичних концепцій є, зокрема, персонологічні (особистісні) теорії, згідно з якими внутрішній світ людини в принципі не можна зводити до суто біологічних чи соціальних детермінант (Е. Шпрангер, Ш. Бюлер та ін.).

Гештальтпсихологія (К. Левін) розглядає поведінку людини як функцію особистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологічний простір). Віковий розвиток пов'язаний передусім з розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової належності тощо.

Так, специфічність поведінки підлітків (юнаків) зумовлена маргінальністю (перехідним характером) їхнього становища. Підлітки повністю не належать ні до дитячого, ні до дорослого світу, що й породжує внутрішні суперечності, невизначеність рівня домагань, підвищену сором'язливість і одночасову агресивність, схильність займати категоричні позиції та ін.

У когнітивній моделі Ж. Піаже увага зосереджується на розвитку пізнавальних процесів, а розвиток емоційно-мотиваційної сфери залишається в тіні. Соціальний світ при цьому служить в основному пише тлом розумового розвитку, а розумові операції розглядаються, по суті, поза їх зв'язком з предметною діяльністю дитини,характером її спілкування тощо.

Психіка людини, згідно з Ж. Піаже, є активною і динамічною, їй притаманні вроджені структури обробки та організації інформації. У процесі розвитку дитина не просто реагує на впливи зовнішнього середовища, а діє активно. Конкретним прикладом її адаптації до ІИІМОГ зовнішнього середовища є інтелект. В основі адаптації лежить процес урівноважування, тобто встановлення рівноваги (відповідності) між зовнішнім середовищем і власними структурами мислення, між реальністю та її психічним відображенням. Така адаптація здійснюється за рахунок двох взаємодоповнюючих процесів: асиміляції, тобто включення нової інформації в існуючі структури, і акомодації, зміни цих структур відповідно до вимог зовнішнього середовища.

В основі здобуття нових знань лежать ментальні структури, які І Маже називає схемами. Процес розвитку інтелекту здійснюється так: схеми, тобто способи обробки інформації, організуються в операції, різні поєднання яких відповідають якісно відмінним стадіям когнітивного розвитку. Вирізняють чотири таких стадії:

1. Сенсомоторну (від народження до 1,5-2 років). Процес урівноважування здійснюється насамперед на основі даних органів чуттів і рухів. Діти користуються невеликою кількістю схем, здебільшого це дії - розглядання, хватання тощо.

2. Доопераційну (з 2 до 7 років). Розпочинається з того часу, коли діти набувають здатності користуватися символами, зокрема мовою. Пізнання здійснюється в основному через власні дії. Мислення надто конкретне, відмінність між об'єктом та його символічним зображенням ще не усвідомлюється.

3. Стадію конкретних операцій (з 7 до 12 років). Діти починають логічно мислити, вони вже спроможні класифікувати предмети з урахуванням ієрархії класів тощо.

4. Стадію формальних операцій (з 12 років). Підлітки здатні оперувати абстрактними поняттями, досліджувати логічні варіанти розв’язання задачі, реалістично думати про майбутнє, формувати ідеали, розуміти смисл метафор тощо.

На думку Піаже, важливо не прискорювати зміну стадій розвитку, а створювати на кожній стадії належні умови для розвитку всіх сторін інтелекту.

Окремо слід зупинитись на епігенетичній концепції розвитку особистості Е. Еріксона. В розвитку людини Еріксон вирізняє соматичну сторону (предмет вивчення біології), розвиток свідомого "Я" (сфера інтересів психолога) і соціальний розвиток, який має вивчатися суспільними науками.

Основний закон розвитку — "епігенетичний принцип", відповідно до якого на кожному новому етапі виникають явища і властивості, яких не було раніше. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі "нормативної кризи", яка відображає природні труднощі і суперечності росту. Такий перехід стає можливим лише на основі "зняття" основної суперечності попередньої фази, інакше ця суперечність неминуче проявиться пізніше.

Життєвий цикл людини складається, за Еріксоном, з восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні завдання і може завершуватися сприятливо (або ж навпаки) для подальшого розвитку.

Розвиток людини залежить від спільної дії вроджених і середовищ-них факторів. Дорослі і діти при цьому взаємозалежні у задоволенні своїх різноспрямованих потреб. Так, якщо дитина потребує емоційного тепла і комфорту, батьки теж відчувають потребу турбуватись і опікуватись дітьми, що й визначає очікуваний результат виховання.

Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності і найважливіших завдань основних фаз розвитку типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.

Перша фаза — немовля. її основне завдання полягає у виробленні ще неусвідомленого почуття "базової довіри" немовляти до зовнішнього світу. Основний метод — турбота і любов батьків. Якщо "базову довіру" на цьому етапі сформувати не вдається, то у немовляти розвивається почуття "базової недовіри" до світу, тривожність, що потім може проявлятись у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ та ін.

Під час другої фази (раннє дитинство) у дитини формується відчуття власної автономності та особистої цінності або ж їх протилежність — сором’язливість і сумніви в собі. Зростання самостійності дитини, яке розпочинається з освоєння уміння керувати відправленням своїх тілесних потреб, створює передумови для різноманітних виборів. Тренування їх закладає основи таких особистісних якостей, як відповідальність, дисциплінованість, повага до порядку тощо.

У третій фазі (вік гри — приблизно від 5 до 7 років) формуються ініціативність, бажання щось зробити. Блокування розвитку цих бажань призводить до виникнення почуття провини. Вирішальну роль при цьому відіграють групові ігри, спілкування з однолітками, які розвивають уяву дитини, дають змогу їй "приміряти" до себе різні соціальні ролі тощо. На цьому етапі закладається почуття справедливості, яке розуміється як виконання певних правил.

Під час четвертої фази (шкільний вік) розвиваються почуття підприємливості та ефективності, спроможність досягати поставлених перед собою цілей. Найважливішими цінностями стають ефективність і компетентність. У негативному варіанті розвитку формується відчуття власної неповноцінності, яке спочатку виникає як усвідомлення своєї некомпетентності у вирішенні якихось конкретних завдань, передусім пов'язаних з навчанням, а вже потім поширюється на оцінку особистості загалом. У цьому віці закладається ставлення до праці.

П’ята фаза (юність) знаменує появу відчуття власної неповторності,

індивідуальності, відмінності від інших. У негативному варіанті формується розпливчасте, дифузне, нестійке "Я", рольова й особистісна

невизначеність. Типовою особливістю є стрімке розширення діапазону виконуваних особистістю ролей .Однак усі ці ролі юнаки ще не

освоюють всерйоз і остаточно, а ніби пробують, приміряють їх до себе

і своїх можливостей.

Під час шостої фази (молодість) з'являється потреба і здатність до інтимного психологічного контакту з іншою людиною, зокрема й до сексуальної близькості. У негативному варіанті розвивається почуття ізоляції та самотності.

Найважливіші здобутки сьомої фази (дорослість) — творча і цільність і зумовлене нею почуття продуктивності. Вони проявляються як у праці, так і в турботі про інших людей, зокрема про дітей, у розвитку потреби передавати свій досвід та ін. У негативному варіанті розвивається почуття стагнації (застою).

Восьма фаза (зрілий вік, або старість) характеризується появою почуття повноти життя, виконаного обов'язку, завершеності шляху. Мудрість і відстороненість дають змогу дивитися на свої і чужі вчинки та їхні наслідки з певної висоти. У негативному варіанті розвиваються розчарованість, безнадія і розпач.

На завершення огляду теоретичних підходів зарубіжної психології до осмислення проблематики вікового розвитку людини наведемо основні висновки, зроблені Л. Шерродом, О. Брімом і Р. Лернером внаслідок узагальнення даних різноманітних досліджень у цій галузі:

• індивідуальний розвиток є процесом принципово багатозначним, що містить у собі можливість різних варіантів, а не обов'язково веде до одного й того самого кінцевого стану;

• розвиток людини не обмежується якимось певним періодом; пластичність, здатність до змін зберігаються, хоч і неоднаковою мірою, протягом усього людського життя;

• індивідуальний розвиток у різних сферах життєдіяльності людини залежить від багатьох чинників, які не можна звести до якоїсь

єдиної системи впливів;

• людина є не лише продуктом, а й суб'єктом, творцем власного

розвитку.

Вітчизняна психологія про віковий розвиток людини. В основі вітчизняної традиції аналізу проблематики вікової психології лежить теорія розвитку вищих психічних функцій (Л. Виготський). Відповідно до сформульованого Виготським загального генетичного закону розвитку кожна психічна функція з'являється спочатку в соціальному плані як реальні стосунки між людьми, і лише потім — у психологічному. Однаковою мірою це стосується і довільної уваги, і логічної пам'яті, і утворення понять, і розвитку волі.

Іншими словами, усі вищі психічні функції були свого часу зовнішніми, оскільки виступали соціальними функціями взаємовідносин людей до того, як стали внутрішніми, власне психічними функціями людини.

Становлення людини як індивіда та особистості, за Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, але нерозривно взаємопов'язаних рядів розвитку — природного і соціального. Для кожного віку властива своя специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто певне співвідношення умов соціального середовища і внутрішніх умов формування особистості.

Така взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів зумовлює типові і психологічні особливості, притаманні людям певного віку. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивідуального розвитку та рівня готовності, потрапляє у визначене суспільством становище і тим самим у систему об'єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуччя.

Характер такого становища визначається, з одного боку, об’єктивними потребами суспільства, з іншого — існуючими у цьому суспільстві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих взаєминах з оточуючими людьми, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав і обов'язків тощо.

Ідеї Л. Виготського лягли в основу теоретичних уявлень психології розвитку, запропонованих вітчизняними вченими (Л. Божович, В. Давидовим, Г. Костюком, О. Леонтьєвим, С. Максименком, Д. Ельконіним та ін.), про що йтиметься в наступних розділах.

Читайте також:

1. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
2. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
3. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
4. Аксіологія як наука про цінності. Філософські концепції цінностей.
5. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
6. Базові принципи психології спорту.
7. В практичній психології
8. Визначення ООП і його основні концепції
9. Визначення психології як науки, її значення, основні принципи, завдання
10. Використання концепції В. Тарасенка „64 стратегеми” в управлінні стратегічними змінами
11. Вимоги до групової психології в туристичному поході
12. Виникнення і розвиток психології як науки

Переглядів: 1930