Пилип Селігей Заговори, щоб я тебе побачив, або Мова науки очима лінгвіста

Стан мовної наукової культури

Роль науки в житті суспільства за останнє століття надзвичайно зросла. Вона перетворилася у величезний соціальний організм, безпосередню виробничу силу суспільства, стала невід'ємним засобом соціального управління. Такі процеси диктують зміни в науково-дослідній роботі вищої школи. Ця діяльність вимагає постійної розумової праці, умінь інтерпретувати різні концепції і теорії, здатності до творчого осмислення аналізованого матеріалу, прагнення до саморозвитку тощо.

Водночас лавиноподібний розвиток науки впливає і на формування якісних рис наукового дискурсу, що, відповідно, загострює увагу до мовної культури науковця, котрий має відзначатися розвинутим чуттям наукової мови, мовним смаком, умінням здійснювати толерантне наукове спілкування українською мовою.

Про функціонування державної мови в науковій сфері йдеться в однойменній постанові ВАК України від 12. 03. 1998р. Згідно з постановою Головної ради підготовка рукописів дисертаційних досліджень здійснюється державною мовою. Питання стосовно "досконалого володіння українською науковою фаховою термінологією і сприяння її широкому впровадженню в практику наукової та педагогічної роботи" в загальних рисах окреслюються в Державній програмі розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. З'явилися підручники з культури професійного мовлення, у вищих навчальних закладах читаються курси з основ наукових досліджень, культури мови, риторики.

Однак разом із позитивом і стрімким зростанням кількості дослідників можна сьогодні констатувати дефіцит мовної культури. Мова наукових статей, монографій, дисертацій залишається невисокою. Чужоземний інформаційно-культурний тиск на державну мову, витіснення її "на периферію наукового життя і побуту" детермінують недостатній автоматизм у володінні українською науковою мовою. Наукові тексти часто перенасичуються малозрозумілими термінами, необґрунтованим використанням авторських термінів, наявні стилістичні, орфографічні, пунктуаційні помилки.

Потенційним чинником авторитету української наукової мови може стати формування мовних особистостей молодих дослідників. У вищій школі майбутньому фахівцеві важливо не тільки досконало опанувати методологію наукової творчості, а й оволодіти уміннями вільно, нормативно послугуватися національною науковою мовою в усіх її підстилях.

Небагато знайдеться в нашому науковому світі «проффесорів», які відверто зневажають мову: або нехтують коми, або вдовольняються запасом у триста слів. Той, хто пише наукові праці, розуміє, що мовлення — не просто упаковка думки, а творча здібність вченого, яка має бути розвинена так само добре, як і мислення, інтуїція, фантазія, увага, пам’ять. Комунікативна вправність дослідника — складова його професійності.

Та все ж середньостатистичний рівень цієї вправності залишає бажати кращого. Погодьмося, мова багатьох публікацій часто-густо виявляється дуже далекою від традиційних канонів наукового стилю — ясності, логічності, точності, стислості, термінологічної визначеності.

...Ще 1890 р. А.Чехов в одному з листів писав: «Наші пп. геологи, іхтіологи, зоологи та інші страшенно неосвічені люди. Пишуть такою суконною мовою, що не лише нудно читати, а навіть часом доводиться фрази переробляти, щоб зрозуміти. Зате поважності й серйозності хоч залийся. По суті, це свинство». Спливло відтоді понад століття, а хура й нині там. Кому з нас не траплялися такі, наприклад, перли: «З уваги на це дискурсія ставала зрідні семантиці, зануреній у духовно-символічну діяльність й естетико-культурну творчість модерного суб’єкта. Автономізація зображення фіксувала зростання умовності, вибірковості й релятивності художнього мислення, активність означувальних процесів, суб’єктивність культурної творчості індивіда та його екзистенціальну «заангажованість», а також важливість культурної міфотворчості, метафізику духовних поривань».

Явище це називають по-різному: наукоподібний або псевдонауковий стиль, схоластичний виклад, пташина мова, а найчастіше — науковий жаргон. У сучасному фольклорі він навіть устиг стати мішенню для кпинів. Так, Інтернетом гуляють жартівливі пародії, в яких відомі приказки перекладають науковим жаргоном: деякі аспекти поведінки людини, що нагадують поведінку хатніх тварин в умовах перебування останніх на стеблах злакових рослин, висушених природним чином. Що це? Відповідь: собака на сіні.

Попри позірну схожість на науковий стиль, науковий жаргон насправді є його підробкою, антиподом, бо не має нічого спільного з його узвичаєними стандартами. На читача ця словесна алхімія тисне надмірною ускладненістю, заплутаністю, зашифрованістю, а після прочитання кількох сторінок починає паморочитися в голові.

В очі одразу впадає термінологічне безкультур’я. Тут тобі й захаращення тексту малозрозумілими новотворами (евентуально-віртуальні парадигми, асиметрична структурно-акумулятивна взаємодія), і вигадування непотрібних синонімів для звичних термінів (знижений елемент рельєфу замість низовина, фактологічна апробація замість перевірка), і зловживання запозиченнями (симультаннийзамість одночасний, вербалізувати замість висловлювати, континуїтет замістьбезперервність).

Науковому жаргону притаманний брак лаконічності. Те, про що можна сказати одним словом, виражається двома, трьома, а то й чотирма (замістьвзаємодоповнювати — перебувати у відносинах взаємної комплементарності). Ще одна його вада — речення-гіганти, громіздкі конструкції з численними підрядними і вставними зворотами, через що виклад залишає враження якогось словоплетива, суцільної розтягнутості й довготи. Якщо перекласти такі писання з тарабарської на нормальну наукову мову, то брак нових ідей, банальність змісту стають очевидними.

Спотворення наукового стилю — не така вже безневинна забавка, адже перешкоджає літературній мові дієво обслуговувати царину науки. Буває, до редакцій приносять настільки жахливо написані статті, що там просто не знають, що робити. Треба або відхиляти її (інколи зі шкодою для науки!), або доручати літредакторові переписувати її практично заново. Частіше, однак, такий «трактат» просто пускають у друк у первозданному вигляді, й тоді вже потерпає читач: бідолаха змушений сидіти й натужно виколупувати затуманену думку.

Крім мовного нехлюйства, серед причини появи академічного жаргону називають іще незнання або хибне розуміння норм наукового стилю, неясне, заплутане мислення, гру в ученість, навмисне затемнення сенсу (автор наче боїться, що його зрозуміють), а в соціогуманітарних науках — і деструктивний вплив мовної практики постмодернізму.

А ще ми мало дбаємо про мовну культуру вчених. Скажімо, в США та інших західних країнах для них постійно видають посібники зі стилістичної майстерності. Причому, як загальні, так і спеціалізовані — для біологів, медиків, фізиків, гуманітаріїв, юристів, аспірантів, студентів тощо. Натомість наш ужинок на цьому полі майже ніякий. Українському науковцеві нізвідки дізнатися, як грамотно написати статтю, монографію, дисертацію. Тож чого дивуватися засиллю наукоподібного канцеляриту?

Звісно, мовні навички людина має здобути ще до того, як ступить на наукову стезю. Твір, реферат, курсова, дипломна — всі ці творчі завдання покликані навчити школяра чи студента добирати, осмислювати й узагальнювати матеріал, будувати композицію, створювати послідовний і зв’язний текст. Утім, не секрет, що тепер багато хто ці завдання «виконує» з допомогою всесвітньої мережі або всіляких «науково-освітніх» послуг. Вам реферат? Скачуйте з нашого сайта! Горить дипломна? Замовляйте в нашій фірмі! Потрібен ступінь? Ось вам дисертація «під ключ»! Педагоги й ВАК на ці неподобства здебільшого заплющують очі, тож і маємо на виході горе-фахівців зі скромним багажем знань і ще скромнішими навичками текстотворення. Як кажуть, освіта — «висча»...

Можуть зауважити: нащо марнувати час, длубатися в тексті — для цього є літредактор. Так, він допоможе довести сируватий рукопис до належної кондиції, але жоден редактор не зможе краще за автора викласти його ідеї. Через це роботу над мовою не варто сприймати як щось другорядне чи необов’язкове. У мовній майстерності є й суто практична користь!

По-перше, ми судимо про автора не лише за тим, що він пише, а й як він пише. Мовлення характеризує людину навіть більше, ніж уміння триматися на людях, бо одразу виявляє її інтелектуальні можливості, рівень мислення, ерудицію, зрілість, загальну культуру. Словом, уста — мірило розуму. Ще Сократ пропонував: заговори, щоб я тебе побачив.

По-друге, від мовних умінь не в останню чергу залежить успіх або неуспіх науковця на професійній ниві. У добу інформаційного вибуху потік публікацій чимдалі зростає і, щоби просувати власні ідеї, увагу публіки доводиться буквально завойовувати. Так от, добре написану статтю чи монографію охочіше надрукують, із цікавістю читатимуть, а її результати стануть відомими ширшому колові фахівців. Чиясь успішна публікація спонукає нас до пошуків інших праць цього автора. Бо автори діляться на три категорії: яких можна читати, яких можна не читати, яких не можна не читати. Ідеться й про репутацію вченого, професійне визнання. У багатьох інститутах продуктивність працівника оцінюють за кількістю цитованих публікацій. Тим-то за умов наукової конкуренції та боротьби за гранти вміння добре, переконливо писати годі переоцінити.

Літературна техніка, по-третє, робить процес писання більш плідним, позбавляючи автора розчарувань і досади. Ви відчуваєте радість вільного володіння пером, насолоджуєтеся роботою, тішитеся з кінцевого результату. Людині ж стилістично безпорадній не лише сутужно даються тексти — їй важче орієнтуватися в потоці інформації, поповнювати знання, а особливо — ділитися ними з іншими. Усе це неабияк знижує її активність як науковця чи викладача.

Нарешті, є ще одна хитрість, яка загалом очевидна, але на яку ми мало зважаємо. Річ у тім, що мовлення нерозривно пов’язане з мисленням, а тому мовна культура й розумова культура взаємозалежні. Навчитися добре писати — значить навчитися добре мислити.

Лінгвісти й педагоги довели: що більше людина опановує слів, то ширшими стають її уявлення про світ. Зі збагаченням лексичного запасу ми збагачуємо свій поняттєвий апарат, дістаємо змогу точніше передавати логічні зв’язки, нам легше даються аналіз та узагальнення. Відомий український мовознавець Ілля Кучеренко обґрунтував тезу, що з опануванням граматики виробляється вміння думати творчо й самостійно. Граматику, поряд із логікою та математикою, він вважав головним чинником формування правильного мислення конкретною мовою. Плануючи композицію тексту, ми розвиваємо системне мислення. Записуючи власну думку, ще не зовсім ясну для нас, ми її краще усвідомлюємо, виявляємо приховані помилки або прогалини в міркуваннях. Натомість незаписана думка часто лишається туманною і може взагалі, майнувши в голові, безслідно зникнути.

Доброякісний науковий твір читати легко, а писати важко. Декого хистом до письменництва обдарувала природа, але більшості цю майстерність доводиться свідомо розвивати. Мінімум лінгвістичних знань, потрібних для грамотного письма, ми здобуваємо ще у школі, але ці знання, на жаль, нерідко набуваються суто формально, без уміння застосовувати їх на практиці.

Мовна вправність — що вона передбачає? Володіти основними лексичними багатствами та граматичними засобами, дотримуватися літературних норм, і як наслідок — писати просто, зрозуміло, стисло, виразно. Глибший її рівень дає змогу точно висловити хоч яку складну думку, всі її повороти та смислові відтінки. Ну, а найвищим пілотажем зазвичай уважають уміння передавати той самий зміст по-різному: автор усвідомлює ціле розмаїття синонімів і варіантів побудови фрази, серед яких обирає найдоцільніший. Ясно, що більшість науковців — не лінгвісти і не літератори. Не кожен мусить знати мову в усіх нюансах і подробицях. Але від кожного очікують принаймні точного слововжитку, правильної будови речення, змістовного викладу.

Для вдосконалення власного стилю корисно читати найкращі наукові твори, стежачи не тільки за думкою, а й за мовою. Свідомо підмічати, як організовано текст, які вжито терміни, звороти, стилістичні прийоми. Якщо ви в захопленні від чиєїсь праці, з’ясуйте, завдяки чому автор досяг такого ефекту. Це може бути й інформативна ємність, і непохитна логічність, і драматизм самого досліду, і яскрава авторська індивідуальність, і полемічний запал, і образність або експресивність викладу. Науковцеві незайве читати поезію, бо вона прищеплює чуття ритму, надає мовленню гармонії та плавності.

Праця над текстом потребує самокритичного невдоволення, переробок і виправлень. Це важче, ніж просто виповнювати сторінки сірою словесною жуйкою, але без цього неможливо створити глибокий і читабельний твір. Жоден серйозний автор не пише «одним махом»; не закреслюють і не переписують хіба що графомани. Писемне мовлення, на противагу усному, дає змогу вдумливіше працювати зі словом, відточувати стиль, повертатися до написаного. На щастя, комп’ютер незмірно полегшує справу. Невимогливий до себе автор ніколи не напише хорошого тексту, як, утім, і не стане відомим ученим. Тому вдосконалення своєї мови має стати внутрішньою потребою.

Наша громадськість нині жваво обговорює, як підвищити якість досліджень, як поліпшити систему присудження ступенів, як краще боротися з псевдонаукою. У цій справі годі обійтися без заохочення справжньої експертизи та фахової критики. Причому вони мають ґрунтуватися не на якихось формальних ознаках, а на глибокому аналізі наукової продукції, і зокрема — її мови.

Останнім часом ми потроху виборсуємося з тривалої економічної та духовної кризи. Хочеться вірити, що невдовзі в Україні почнеться розбудова повноцінного суспільства знань. Наука посяде належне їй місце, ремесло вченого знову стане престижним, а наукова література формуватиме світогляд сучасника, і потреба в ній дедалі зростатиме. Ось чому важливо, щоб учені зустріли прийдешню добу, володіючи високорозвиненим, гнучким і досконалим науковим стилем.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Наука як феномен культури	\|	ЛЕКЦІЯ 3

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.