• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Освітні й виховні цілі 8 страница

Розвиток мислення, розумових операцій, здатності міркувати прямим чином залежить від методів навчання. Учитель повинен формувати в школярів здатність до активного і самостійного мислення.

Мова. Мовлення

Однією з найважливіших життєвих потреба людини є потреба в спілкуванні, в обміні думками з іншими людьми. Ця потреба задовольняється Л за допомогою мови. Володіючи мовою і здійснюючи свою мовну діяльність, люди обмінюються досвідом, знаннями, передають їх нащадкам, мають можливість зрозуміти один одного і налагодити спільну роботу в усіх галузях людської діяльності. (комунікативна функція мови)

Мова є пов’язана з мисленням і тим самим створюється можливість обміну думками в людському суспільстві. Мова цим самим докорінно відрізняється від усіх інших наявних у Л засобів спілкування. Основна ф-ція мови - комунікативна: мова як засіб спілкування, засіб обміну думками (інші ф-ції мови: виразна ф-ція, експресивна, ф-ція впливу). Мова як система засобів спілкування і процес її застосування тією чи іншою людиною є не одне і те ж. Саме тому виникає потреба розрізняти мову (зна) і процес її використання мовлення (речь). Нетотожність мови і мовлення виступає передусім в тому, що, говорячи однією мовою, різні люди часто по-різному володіють нею. Залежно від віку Л, її освіти, професії, середовища мовлення набуває своїх особливостей, що виявляється в тому, як Л користується словниковим запасом мови та її граматикою. Мовлення: багате, виразне, образне; бідне, малозрозуміле. (ІМ – навчання іншомовної мовленнєвої діяльності: говоріння (мовлення), читання, письмо, аудіювання.)

Мова і мовлення – нетотожні, але слід пам’ятати про їх зв’язок.

Мовлення – це оволодіння і застосування особистістю певної мови в процесі спілкування з іншими людьми; мовлення завжди здійснюється на певній мові з усіма особливостями її словникового складу і граматичної будови, підкоряється її законам і правилм. Мовлення не існує і не може існувати поза мовою (мовлення – актуальна форма мови); з іншого боку, сама мова існує як жива зна в мовній діяльності людей, в мовному процесі їх спілкування, обміну думками. Мова розвивається в процесі мовного спілкування.

Фізіологічна основа мови

Мовна діяльність Л : І вимова звуків мови за допомогою голосового апарату (периферичний або голосовий апарат складається з трьох частин: 1) легені, бронхи, трахеї; 2) гортань; 3) глотка, носоглотка, носова порожнина, язичок, піднебіння, язик, зуби, губи);

ІІ сприймання звукових і видимих (писемних) мовних сигналів.

В основі мовлення є складна координована робота нервових клітин кори великих півкуль головного мозку, де знаходиться три центри мовлення: слуховий (Верніке 2), руховий (Брока 1), зоровий (3).

Слуховий центр (Верніке) забезпечує розуміння сприйнятого мовлення. Розміщений у лівій скроневій долі мозку. При його руйнуванні Л втрачає здатність розрізняти, впізнавати слова (відчуття звуків залишається).

У Л спотворюються процеси сприймання і розуміння чужої і власної мови, втрачається здатність до зв’язної усвідомленої мови. Таке захворювання – словесна (мовна глухота). Л балакуча, але мовлення позбавлене смислу. Слуховий центр (Верніке) формується першим в процесі розвитку мови і є домінуючим відносно інших центрів мовлення (читання, письмо).

Руховий центр (Брока 2) розміщений у нижній лобовій звилині лівої півкулі головного мозку. Формується пізніше центра Верніке. Центр Брока забезпечує вимовляння звуків, слівв. При руйнуванні рухового центру мови порушується мовна артикуляція (вимова). Л не здатна вимовити жодного слова, хоча розуміє всі слова. Л чує і впізнає слово, але не знає, не пам’ятає, як воно вимовляється. При цьому захворюванні порушується і внутрішня мова.

З центрами Верніке і Брока тісно пов’язана і писемна мова, яка може функціонувати лише за участю багатьох відділів кори. При ураженні цих відділів Л втрачає здатність упізнавати букви, в тому не може ані писати, ані читати.

Письмове мовлення

Письмове мовлення являє мобою особливий вид мовного процесу, який дає можливість спілкування з відсутнім співрозмовником. В цьому процесі, слова, які ми вимовляємо, зображаються у вигляді знаків і стають видимими. Письмове мовлення передбачає того, хто пише, і того, хто читає написане або надруковане. Воно здійснюється у вигляді писання і читання написаного. Головну роль у письмовому мовленні відіграють зоро-рухові (письмо) і зоро-слухові (читання) тимчасові нервові зв’язки. Вони виробляються на основі усного мовлення. Письмове мовлення історично виникло значно пізніше від усного мовлення і на його основі. (Піктографічне письмо, (малюнок), ідеографічне пиьмо (передача певних думок, ідей), звукове пиьмо, буквене письмо); Звукове буквене письмо є найрозвиненішою формою письмового мовлення).

Письмове мовлення у порівнянні з усним має ряд своїх специфічних психологічних особливостей. Воно звернене до відсутнього співбесідника і відбувається поза безпосереднім контактом з ним. Тут виключені такі моменти як інтонація, жести, міміка (невербальні засоби спілкування). В писемному мовлені зміст і своє ставлення до нього треба виразити на папері.

Письмове мовлення ставить більші вимоги до людини, ніж усне. Воно вимагає більш повного, розчленованого, послідовного викладу думок, більш суворого дотримання правил граматики, точного підбору слів і виразів. В процесі свого індивідуального розвитку Л навчається письму і читанню значно пізніше, ніж вона оволодіває усним мовленням. Разои з тим, оволодіння письмом, читання художньої та іншої літератури сприяє дальшому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню його лексики, усвідомлення його граматичної будови. В житті Л має місце взаємозв’язок усного і письмового мовлення, який набуває різгного характеру залежно від її освіти, змісту її діяльності. Письмова мова спирається на усну і водночас не тільки її доповнює, а й спричиняє до певної її перебудови. Письмова мова відіграє важливу роль у формуванні розумових дій Л. Засвоєнні нею знань, надбаних людьми. Вона є необхідним засобом фіксації і передачі думок в просторі і часі.

Види мовлення

Мовлення буває усним і писемним. Воно буває також зовнішнім і внутрішнім. Ці види мовлення мають єдину, спільну для них основу, якою є система даної мови, і здійснюються відповідно до її загальних законів.

Основний вид мовлення – усне мовлення. Усне мовлення може відбуватися в монологічній та діалогічній формах. Діалогічним називають таке мовлення, яке відбувається у формі розмови між двома або кількома співбесідниками ( найбільш поширена форма мовлення); монологічним є мовлення, коли говорить одна особа, а решта людей тільки сприймають його мову.

Діалогічна форма усного мовлення є найбільш поширеною і провідною фого формою. Вона здійснбється як діяльність двох осіб: тієї, хто говорить, і тієї, хто слухає. Та, що говорить – активна; та, що слухає – пасивна. Кожна особа, що аеде розмову, виступає то як активна сторона, то як пасивна (слухач). Проте цей поділ на «активну» і «пасивну» сторони має відносне значення. Той, хто говорить, є активною стороною, він виражає в мовній формі свої думки і передає їх слухачеві, впливає на нього. Але в процесі мовного спілкування співбесідники постійо міняються ролями: один говорить, другий слухає і навпаки. Слухання, сприймання мови іншого, є не пасивним процесом, а таким, що вимагає від слухача значної активності. Вона полягає в складному процесі аналізу й синтезу різноманітних структурно оформлених комплексів мовних звуків та їх ознак. Щоб здійснити цей аналіз і синтез, необхідно схопити точне значення висловленої в реченні думки (Н.І.Жинкін). Той, хто говорить, виходить із мети розмови і змісту тих думок, які він вважає повідомити іншому. Відповідно до цього він підбирає слова, сполучає їх у речення за правилами граматики певної мови. Тому процес формулювання думки в словах, процес підбору слів і сполучення їх у речення являвє собою водночас і процес формування самої думки. Мовлення являє собою складну свідому діяльність, спрямовану на досягнення певних цілей спілкування людини з іншими людьми. Ціль, яку ставить перед собою Л, визначає напрям її думок і розгортання їх словесного оформлення. Коли зміст, про який ми ззбираємось говорити, нам добре відомий, процес його розчленування і оформлення в словах відбувається легко; якщо ж нам треба повідомити іншим складніший, новий для нас зміст, процес його словесного оформлення утруднюється. При цьому важливу роль відіграє знання мови, її лексичного багатства, граматики, фразеології, при цій умові ми говоримо не зосереджуючись спеціально на кожному слові, побудові фрази, граматичному узгодженні вживаних слів і т.д., мовний процес відбувається вільно, без ускладнень. Якщо ми недостатньо володіємо мовою,( наприклад спілкуємося іноземною мовою) мовний процес утруднюється, уповільнюється. Для здійснення мовного процесу є необхідним підбір слів, побудова речень і т.д. Це свідчить про те, що тут немає вироблених, автоматизованих систем тимчасових нервових зв’язків, які мають місце, наприклад, в розмові рідною мовою і полегшують нам це процес. При цьому ми опираємося на ту мову, якою ми добре володіємо. В таких випадках ми спочатку формулюємо думку рідною мовою, а потім перекладаємо її іноземною. Вільне володіння мовою, вміння формулювати, виражати і висловлювати нею різні думки, що відображають явища дійсності, досягається тільки в результаті тривалої і наполегливої роботи над засвоєнням словникової, граматичної системи мови, в результатті практики її застосування.

Розвиток мовлення у дітей

Формуванню мовлення у дітей, оволодіння ними різними його формами пердує підготовчий, або домовний період, протягом якого Д набуває перших навичок володіння голосовим апаратом, необхідним для вимови членороздільних звуків та їх комплексів – слів, засвоює деякий фонет. Матеріал, навчається сприймати і в певній мірі розуміти елементи мови оточуючих її людей.

Перші звуки, які відтворює Д вже при народженні – крики. Це не звуки мови, а безумовнорефлекторна реакція голосовим апаратом на внутрішні і зовнішні подразники, яка спостерігається і в глухих дітей. Нерозвиненість голосового апарату робить крик дитини мало диференційованим.

ІІ – ІІІ міс. Життя Д – поряд з криком з’являються диференційовані звуки, які виникають як мимовільна імпульсивна реакція Д на подразнення Д з зовнішнього середовища і з організму, а потім починають відтворюватися дитиною як гра звуками і переходять у лепетання. Лепетання має істотне значення в підготовці оволодіння дитиною в майбутньому артикуляцією членороздільних звуків мови, їх сприймання та диференціювання. Розширення взаємозв’язків Д з дорослими, спричиняють до виникнення у Д специфічних реакцій на знай мови. Ці реакції особливо ускладнюються, стають більш інтенсивними прибл. У віці 7,5міс.: дитина, дивлячись на дорослого, посміхається, прискорено дихає, примружує очі, відтворює звуки. Так закладаються перші основи спілкування з доросл

8 – 9 міс. – орієнтувальна реакція Д на названий предмет; Д повертає голову в бік названого предмету, переводить погляд на нього.

1 рік: Д розуміє ряд простих виразів.

Після року: розуміння зростає; Д реагує на запитання У Д народжується потреба власне мовного спілкування, потреба «сказати щось іншому». Впажливою передумовою її виникнення є: 1) спілкування з дорослими; 2) розвиток здатності Д зосереджуватись на різних предметах, її відчуттів і сприймань, збагачення її досвіду, розвиток її предметних дій. В основі цього лежить досить високий рівень розвитку аналітико-синтетичної діяльності мозку Д, здатність його кори утворювати різноманітні і складні умовнорефлекторні зв’язки.

Серед тимчасових зв’язків, що швидко розвиваються і ускладнюються, дедалі більшу роль починають відігравати зв’язки звуків голосу, їх комплексів з емоційним станом Д, з її потребами і тими об’єктами, що сприяють чи заважають їх задоволенню. Нагромадження таких зв’язків та їх закріплення породжує можливість «довільного» відтворення дитиною звукових комплексів. Це виражається в тому, що Д не тільки супроводжує появу тих чи інших предметів звуками і не тільки виражає в них (звуках) свій емоц. зна, а й відтворює ці звуки і комплекси, виявляючи бажання вказати на предмет, знайти його, викликати потрібну їй (Д) реакцію з боку дорослих.

На цій основі розвивається здатність Д більш тoчно диференціювати звуки мови, їх вільніше артикулювати, контролювати їх відтворення, пов’язувати звук. Комплекси з певними предметами чи діями.

В р-ті цього тривалого процесу у Д формується друга сигнальна система. Д оволодіває початками мовлення у вл. Розумінні цього слова. (зна. І 1 ¼ другого року життя Д). В цей час Д починає висловлювати вже ряд окремих слів і вживає їх для спілкування з дорослими. Особливість мовлення Д: у словах не досить диференційований емоційно-вольові і інтелектуальні моменти (мама: звернення, бажання бути взятою на руки, вираз радості – зрозуміти значення – тільки у зв’язку з ситуацією). Ситуаційність – є характерною рисою перших мовних актiв Д.; П-а риса: відсутність речень. У мовленні нема контексту. Кожне слово Д - це певне мислове ціле, що відповідає змісту цілого речення. Це стадія «слова-речення».

ІІ-а половина другого року життя Д – прискорений розвиток її мовлення. Збільшується кількість слів і поступове оволодіння значеннями. В цей час – поява запитань: («Чомучки»). В цих запитаннях зростає потреба Д в мові, що є тісно пов’язаним із зростанням інтересу Д до всього, що її оточує. Швидко відбувається збільшення словника мови Д. : к. ІІ-го року - 300 слів; к. ІІІ-го року – 1000; 6 років – 2500- 3000 слів (К. І В.Штерн). Разом з кількісним зростанням запасу слів розвивається їх значення. Початковим значенням засвоюваного дитиною слова є чуттєвий образ поодинокого об’єкта, який ще не несе в собі узагальнення. Далі значення кожного слова розширюється і узагальнюється.

Розвиток мовлення у Д потребує оволодіння нею граматичною будовою мови. Дальший розвиток мовлення – поява речень; при цьому Д ще не користується ввідмінюванням слів при їх узгодженні, морфологічне розчленування слів відбувається поступово(іменники – в наз. Відмінку), під кінець 2-го року виявляється початок членування слів на морф. Елементи, з’явл. Множина іменників, відмінки. 3-й рік: з’явл. Прикметники, нові відмінки, часові форми дієслова – успіхи в оволодінні грамат. Будовою мови.

Засвоєння Д-ою мови є активний процес, що здійснюється через спілкування з дорослими, з іншими людьми, в ньому є елементи творчості. Засвоєння Д мови йде в нерозривному зв’язку із заг. Псих. Pозвитком, формуванням її пізнав. Досвіду, з розвитком її мислення. Певний рівень розвитку мислення необхідний для оволодіння дитиною новими формами мовлення. Разом з тим володіння мовленням необхідне для розвитку мислення Д і всього її псих. Життя. Тому, характеризуючи цей процес, ми повинні зважати на ті розумові перевороти, які відбуваються в голові дитини, коли її навчають вмінню говорити, читати, писати (Сєченов).

зн. Вік: істотні зміни в мовленні Д. Пров. Роль відіграє навчання, в процесі якого Д засвоює науку про рідну мову, навчається письму і читанню, засвоює основи інших наук, вивчає ІМ. Ос. Важливого значення в цьому процесі має вивчення рідної мови, її граматики, оволодіння писемною мовою (читаням, письмом). В процесі навчання рідної мови – слово як предмет усвідомлення. В процесі навчання Ч і П предметом пізнання є звукова (фонетична) і графічна сторони слова, в процесі вивчення граматики слово – виступає як певна частина мови, що має грамат. Форму.Це допомагає Д забезпечувати зв’язність, виразність мовлення, надавати М осмисленого х-ру. В зн. Віці відбуваються зміни в словниковому складві мови (збагачується); удосконалюється фонетичнав сторона мовлення. Оволодіння дітьми писемною мовою – (Ч і П) є важливою особливістю розвитку їх мовлення в зн. Віці.

Читання – складний процес аналітико-синтетичної діяльності Д, в основі Ч – утворення зв’язків між звуковими образами (буквами) і акустичними (звуками) та мовноруховими актами, завдяки чому Д сприймаючи написані слова і фрази, починає розуміти той самий смисл, що його мають слова усної мови. Це – довгий процес: а) добукварний період, коли учні під кер. Вчителя розкладають слова на склади і звуки і навчаються пов’язувати виділені звуки з зоровим образом букв; Д оволодіває звуковою будовою мови і мовною звуковою символікою; б) співвідношення слів і фраз друкованого тексту з відповідними словами і фразами усної мови. Одиницею читання на першому етапі є не слово, а буква. Читання йде шляхом приєднання одного прочитаного слова до іншого. Слова читаються окремо одне від одного без їх об’єднаня у фразовій інтонації. Оволодіваючи мовно-звуковою символікою, Д поступово переходить до читання за складами, Ч – далі складання частин слова і повторення цілого слова. Оволодіння Д читанням потребує розуміння протичаного. Настанова на розуміння є невід’ємним компонентом читання.

Не менше значення в мовному розвитку учнів має оволодіння ними письмом. Викладаючи письмово думки, Д навчається виражати їх більш послідовно, логічно розкривати зміст того, про що хоче писати. Розвиваючись у зв’язку з усним мовленням і на його базі, письмо в свою чергу сприяє вдосконаленню усного мовлення. Подібно до Ч, оволодіння П являє собою тривалий і складний процес. Оволодіння учнями письмом потребує усвідомлення ними звукового складу слів, вироблення вміння аналізувати цей склад, пов’язувати кожний звук з відповідним графічним знаком (буквою) і відтворювати образ букв і цілого слова на письмі. В основі П лежить утворення складних зв’язків слухового, зорового і рухового, зокрема мовно-рухового аналізаторів. На перших етапах навчання учень супроводить написання вимовлянням вголос звуків, які він графічно зображає, В міру оволодіння процесом питання голосне промовляння переходить у шепіт, а потім – у внутрішнє промовляння. Учень неначе внутрішньо прислухається до того, що пише. Воно допомагає оволодівати письмом.

Володіння письмовою мовою вимагає не тільки засвоєння техніки писання, але і вміння письмово викладати думки, передавати їх на письмі, добирати потрібні слова, дотримуватись при цьому послідовності викладу. Спочатку вміння викладати думки на письмі значно відстає від уміння висловлюватися усно. В ході навчання це відставання поступово зменшується. Оволодіння писемною мовою відіграє велику роль в усвідомленні учнями будови мови, правил її фонетики і граматики, в удосконаленні їх усного мовлення, в переході до вищих рівнів мовного розвитку.

Темперамент

Темперамент (лат. Temperamentum – узгодженість, устрій) – характеристика індивіда з боку динамічних особливостей (інтенсивності, швидкості, ритму, темпу) його психіки. Одна Л – стримана, врівноважена, емоційно невиразна, її рухи скупі, мовлення уповільнене. Друга, навпаки, рухлива, жвава, активна та енергійна. Динамічні особливості третьої начебто маскуються вміннями та навичками і виявляються лише у певних ситуаціях. Подібним буде й характер перебігу пізнавальної діяльності, динаміка якої варіюється в досить широких межах: від уповільненої і рівномірної в одних людей до прискореної і нерівномірної в інших.

Природа темпераменту

В історії психології відомо кілька теорій Т. Найдавніша з них, якій вже понад 25 століть, - гуморальна теорія (humor – волога), яка пов’язує Т з особливостями внутрішнього середовища організму. Саме на підставі цієї теорії давньогрецький лікар Гіппократ (460 – 377 рр. До н.е.) виділив широковідомі типи темпераменту: сангвінічний (sanguis – кров), холеричний (ή χόλή – жовч), меланхолійний ( μέλάς – чорний, χόλή – жовч), флегматичний (φλέγμά – мокрота, слиз, флегма). Цю класичну типологію виразно проілюстрував Х.Бідструп.

Так, меланхоліком вважали людину зі зниженим рівнем активності, вповільненими рухами, швидко втомлювану; сангвініком – людину з високим типом активності, працездатну, зі швидкими і жвавими рухами, багатою мімікою, високим темпом мовлення, емоційністю, комунікативністю; холериком - людину з також високим типом активності, енергійну, проте бурхливу, невтрмну, з рвучкими рухами; флегматиком – уповільнену, емоційно-невиразну людину, якій важко переключитися з однієї діяльності на іншу.

Однак питання про природу Т залишилося нез’ясованим. Тому у ХХ зн. На зміну гуморальній прийшла соматична теорія, яка пояснювала Т особливостями будови тіла людини. Вважалося, що людям з вузькою грудною кліткою, довгими кінцівками, видовженим обличчям, слабкою мускулатурою притаманний шизотимічний темперамент із властивим йому заглибленням у вн. Cвіт, невідповідністю реакцій зовнішнім стимулам, контрастом між ранимістю і байдужістю. За іншим варіантом цієї теорії, особи з округлою зовнішністю, м’якими обрисами ьіла, слабким розвитком м’язевої системи є представниками ендоморфного темпераменту, який характеризується любов’ю до комфорту, схильністю до чуттєвих утіх, розслабленістю і уповільненістю.

Принципово інше пояснення природи Т запропонував І.Павлов. Він висунув нервову теорію темпераменту, яка ґрунтувалася на основі вчення про вищу нервову діяльність людини і тварин. Основою Т І.Павлов вважав властивості НС: силу, зрівноваженість і рухливість процесів збудження і гальмування.

За цією теорією, ознакою сили нервової системи є її здатність витримувати, не переходячи в стан гальмування, тривале або часто повторюване збудження. Зрівноваженість характеризують показники співвідношення між збудженням і гальмуванням. Рухливість – це ступінь легкості, з якою збудливість переходить у гальмування і навпаки. Певне поєднання являє цих властивостей являє тип нервової системи. Останній, за І.Павловим, і є темпераментом.

Так, сильний, зрівноважений, рухливий тип нервовоїсистеми – це сангвінічний Т; сильний зрівноважений інертний – флегматичний; незрівноважений ( з переважанням процесу збудження) - холеричний; слабкий тип нс – меланхолійний. Хоча це була спроба об’єктивного підходу до проблеми природи Т, І.П.Павлов все ж знайомлююч властивості Т і властивості НС, що було проявом редукціонізму в психології – зведенням психічного до фізіологічного. Дослідження, розпочаті в руслі вчення про вищу нервову діяльність (шляхом аналізу електроенцефалограм біоелектричної активності мозку людини), дозволили уточнити уявленя про властивості нервової системи й дали підставу важати їх природними передумовами темпераменту. (Теплов, знайомлюю). У світлі нових даних, властивостями нс є: сила, динамічність, лабільність, рухливість, які, до гого ж відносно процесів збудження і гальмування прояляють себе по-різному.

У новій інтерпретації сила НС характеризується здатністю невронів витримувати тривале збудження і гальмування. Динамічність – властивість, що відповідає за легкість генерування нервовою системою збудження і гальмування. Лабільність - (нестійкість, рухливість) є швидкісною ознакою НС, від якої залежить темп зміни циклів збудження за серійної подачі стимулів. Рухливість проявляється в легкості і швидкості реагування на зміни в навколишньому середовищі.

Дослідження властивостей НС, здійснені в межах нервової системи темпераменту, довели складність їх структури, зумовлену багатоаспектністю роботи мозку. Це стало на заваді створення типології нервової системи та відповідної типології темпераменту. Криза нервової теорії зумовила появу конституційної теорії Т – синтезу попередніх теорій.

За цією теорією Т базується на роботі цілісного організму у сукупності його біохімічного, соматичного і нейродинамічного рівнів. Серед них властивості нервової системи, є характеристикою найвищого рівня і тому вони якнайповніше пов’язані з властивостями Т. (теорія І.Павлова). Загалом Т базується не на властивостях НС самих по собі, а на властивостях багаторівневої конституції організму Л, закріпленої в її спадковому апараті.

Протягом історії психології проблема природи Т вивчалася в межах гуморальної, соматичглої, нервової та конституційної теорій. Кожна з них бере за основу Т ті чи інші властивості організму, але навіть найрозвиненіша і найпопулярніша серед них – нервова, не дає вичерпної відповіді на це питання. Проте очевидно, що природні передумови Т існують і ними є не лише властивості нервовї системи, а й різнорівневі властивості людськогоорганізму в цілому. Серед них властивості нервовї системи безпосередньо стосуються Т і визначають стійкість його виявів.

Фізіологічна основа темпераменту

Згідно з ученням І.Павлова, індивідуальні особливості поведінки, динаміка перебігу псих. Процесів залежать від індивід. Особливостей у діяльності НС. Основою індивідуальних особливостей у нерв. Діяльності є прояв і співвідношення властивостей двох основних нервових процесів – збудження і гальмування.

Було встановлено три властивості процесів З і Г: 1) сила процесів З і Г; 2) врівноваженість процесів З і Г; 3) рухливість процесів З і Г.

Сила нерв. Процесів виражається в здатності нервових клітин переносити тривале чи короткочасне, але дуже концентроване З і Г; Це визначає витривалість нервової клітини.

Слабкість нерв. Процесів характеризується нездатністю нерв. Клітин до тривалого концентрованого З і Г. При дії вельми сильних подразників нервові клітини швидко переходять у стан охоронного гальмуваня. У слабкій НС нерв. Клітини відрізняються низькою працездатністю, їх енергія швидко виснажується. Але зате слабка НС має влику чутливість: на слабкі подразники вона дає відповідну реакцію.

Важливою властивістю НС є врівноваженість нерв. Процесів, тобто співвідношення З і Г. У деяких людей ці процеси взаємно врівноважуються, а у деяких переважає або З або Г.

Рухливість НП характеризується швидкістю змінюваності процесів З і Г, швидкістю виникнення нових нерв.зв’язків.

Залежно від поєднання сили, рухливості і врівноваженості процесів З і Г розрізняють чотири основні типи вищої нервовї діяльності (І.П.Павлов).

За ознакою сили НП І.Павлов розрізняв сильну і слабку НС. Сильну НС поділяв на сильну врівноважену і сильну неврівноважену; Сильні врівноважені можуть бути швидкими і повільними. Слабкість НС І.Павлов вважав такою вирішальною, істотною ознакою, яка перекриває всі інші ознаки, а тому не поділяв далі за ознакою врівноваженості і рухливості нервових процесів. Так було створено класифікацію типів вищої нервової діяльності.

Слабкий тип. Представники сл. Типу не можуть витримувати сильні, тривалі, концентровані подразники. Слабкими є процеси З і Г. При дії сильних подразників затримується вироблення умовних рефлексів. При цьому визначається висока чутливість (низький поріг) на дію подразників.

Сильний неврівноважений тип. Характеризується неврівноваженістю основних нерв. Процесів – переважанням процесів З над Г.

Сильний врівноважений рухливий тип. Процеси Г і З сильні і врівноважені, але швидкість, рухливість їх, швидка змінюваність нерв. Процесів ведуть до відносної швидкості утворення й відносної нестійкості нерв. Зв’язків.

Сильний врівноважений інертний тип. Сильні й врівноважені НП відрізняються малою рухливістю, представники цього типу зовні завжди спокійні, рівні, важко збуджувані.

Тип вищої нерв. Д-сті належить до прир. знайомлю даних, це природжена властивість НС. На даній фізіолог. Oснові можуть утворюватися різні системи умовних зв’язків, тобто в процесі життя ці умовні зв’язки будуть по-різному формуватися у різних людей: у цьому й буде проявлятися тип вищої нервової діяльності. Темперамент і є прояв типу вищої нервової діяльності у діяльності, поведінці людини.

Психологічна характеристика темпераментів

Учення І. Павлова про типи вищої нервової діяльності створило наукову основу для розробки вчення про Т. Встановлено залежність між типом вищої нерв. Д-сті і Т.

Сангвінічний Т. Представники цього типу Т хар-ся деякою подвійністю. Якщо подразники швидко змінюються, весь час підтримується новизна і інтерес вражень, у сангвініка створюється стан активного З і він проявляє себе як Л діяльна, активна, енергійна. Якщо ж впливи тривалі й одноманітні, то вони не підтримують стану активності, З і сангвінік втрачаї інтерес до справи, в нього з’являються байдужість, нудьга, млявість. С: велика рухливість нерв. Процесів, швидка змінюваність З і Г. Зрозуміло, чому в людей санів. Т яскраво проявляється емоц. Жвавість, швидка зміна почуттів. У С. Швидко виникають почуття радості, горя, симпатії, антипатії, прихильності і недоброзичливості. Але ці прояви почуттів нестійкі, не відзначаються тривалістю і глибиною. Вони швидко виникають і можуть швидко зникнути.

У С почуття яскраво виражені зовнішньо: жвава міміка, різка жестикуляція, швидкі рухи, швидка мова, непосидючість, рухливість, жвавість. Настрій С швидко змінюється: то він радісний і безтурботний, то сумний і занепокоєний, але як правило переважає добрий настрій, від усього гнітючого і неприємного С звільняється швидко. С легко пристосовується до мінливих умов життя. С товариський, легко сходиться з людьми. С в школі: якщо навчальний матеріал цікавий, доступний, викликає емоц. Відгук, то учень швидко засвоює нове, швидко думає, запам’ятовує, легко переключає увагу; якщо навч. Матеріал нецікавий, для його вивчення потрібна тривала, наполеглива одноманітна робота, то учень пасивний, погано засвоює нове. У С легко підтримати жвавість, активність завдання мають бути цікавими, викликати емоц. Піднесення. За несприятливих умов, коли відсутнє систематичне, цілеспрямоване виховання у С можуть проявлятися нестійкість почуттів, легковажне ставлення до справи, переоцінка себе та своїх можливостей. Учнів сангвін. Т треба тримати в полі зору, підтримувати в них активність до навч. Діяльності.

Читайте також:

1. I. ОБРАЗОВАНИЕ СОЕДИНЕННЫХ ШТАТОВ 14 страница
2. А. В. Дудник 1 страница
3. А. В. Дудник 10 страница
4. А. В. Дудник 11 страница
5. А. В. Дудник 12 страница
6. А. В. Дудник 2 страница
7. А. В. Дудник 3 страница
8. А. В. Дудник 4 страница
9. А. В. Дудник 5 страница
10. А. В. Дудник 6 страница
11. А. В. Дудник 7 страница
12. А. В. Дудник 8 страница

Переглядів: 590